Мобілізація не може бути причиною звільнення Залужного
Приводом — так, але не причиною
Через західну пресу нам намагаються продати ідею, що Залужного хочуть звільнити не через політичні ревнощі, а через розбіжності у підході до мобілізації.
Ідея в тому, що Залужний хоче 500 тисяч людей, а президент каже, що це забагато.
Але я не розумію, в чому тут проблема.
По-перше, ми ніколи не чули від самого Залужного, що йому потрібно 500 тисяч людей. Ніколи.
Але навіть якщо так. То що? Залужний у цій моделі виконавець. Політики — розпорядники ресурсів. Виконавці завжди вимагають ресурсів на повну. Проте їх бажання ніхто ніколи не задовільняє. Це ж як в бізнесі.
Як це працює? Виконавець каже, скільки йому ресурсів потрібно. Розпорядники ресурсів ніколи не задовільняють ці запити. Чи мова йде про людей, чи про гроші, чи про час. Вони лишень кажуть, що по ресурсах є обмеження. І працювати треба в рамках цих обмежень. А далі вже виконавець приймає рішення, буде він працювати в рамках цих обмежень чи ні. І якщо він не може забезпечити результат, то відмовляється від проєкту. Звільняється. І йде.
Або працює на результат.
У статті Залужного на CNN видно, що він приймає цю обмеженість ресурсів. І каже, що знає як в таких умовах досягти результату. То ж виконавець приймає умови задачі, які йому встановлює розпорядник ресурсів.
Наявність різних поглядів на рішення будь-яких задач у дорослому світі — це ок. Дуже дивно, коли люди з тобою у всьому згідні і бачать лишень твої успіхи і у всьому з тобою погоджуються. В такому разі якраз і треба ставити питання про їх мотивацію. Конфлікти це добре. Особливо якщо вони не переходять на персоналії. І в сучасному світі, в світі компаній і корпорацій, безліч дорослих людей працюють один з одним, не маючи причому симпатій один до одного. Бо є задача. Є робота. А емоції можна залишити для свого приватного життя.
Тому мобілізація не може бути причиною звільнення Залужного. Приводом — так, але не причиною. І звільнення людини, яка має найвищий рівень довіри в суспільстві і армії під час війни через персональні симпатії є не розумним рішенням, яке породжує занадто багато ризиків. Кучма свого часу звільняв міністрів «за створення власного політичного іміджу», але тоді не було війни і на кону не стояло так багато.
Коли на кону майбутнє країні не варто думати про політичні амбіції. Бо це як з ковбасою і свободою. Бо якщо обрати політичні амбіції, може статися, що не буде ані країни, ані політичного майбутнього. А цього б нам всім дуже не хотілося.
