Індустріальний Донбас створили європейці і американці
Бо це вони вкладали мільйони в промисловість на сході України, а після жовтневого перевороту все втратили
А ви знали, що на початку Першої світової війни у Маріуполі працювало 7 консульств європейських держав — Греції, Італії, Австро-Угорщини, Туреччини, Бельгії, Німеччини і Великої Британії?
Знали, що у 1900 році Бельгія була найбільшим іноземним інвестором в російській імперії і 60 відсотків капіталів інвестувала саме на тих територіях, які належали Україні?
Знали, що індустріалізація Донбасу — це не внесок і робота радянської влади, як нас довго запевняли і згодовували міф про це? Індустріальний Донбас створили європейці і американці, бо це вони вкладали мільйони в промисловість на сході України, а після жовтневого перевороту все втратили.
До речі, саме тому Бельгія не визнавала існування СРСР до 1935 року і вводила санкції проти нього.
Кілька місяців тому я подивилась дуже крутий і дуже важливий документальний фільм-розслідування режисера Kornii Hrytsiuk та продюсерки Анна Паленчук. Він демонструвався в Одесі.
Ви знаєте, я навіть детективи не дивлюсь з такою увагою, як дивилась цей фільм. Не дихала.
Історія Донбасу була спотворена і переписана радянською владою. В ній залишився сталін, який перетворив погано розвинений регіон на потужний індустріальний край. Абсолютна і нахабна брехня.
З історії стиралось все, що б могло нагадати про європейськість цього регіону. Ще наприкінці 19 століття заможні німці, бельгійці, британці, французи та американці, які хотіли якнайшвидше примножити свої статки, переїздили в цей депресивний регіон — вони відкривали сучасні заводи, будували розвинені селища з необхідною інфраструктурою. Так з’явилися Донецьк, Маріуполь, Лисичанськ, Дружківка, Нью-Йорк та інші міста сходу.
А от коли до влади прийшли більшовики, то європейці і американці спішно поверталися додому, покидавши тут своє майно, свої заводи і фабрики.
Коли Україна нарешті отримала незалежність, у східних областях вже фактично не залишилося згадок про європейців — ні в архівах, ні на вулицях, ні в спогадах. Лише завдяки кільком ентузіастам історична справедливість почала потроху відновлюватися вже в наші часи.
Фільм Євродонбас якраз про це все розповідає, показує те, що було цілим на момент зйомок, знайомить нас з людьми Донбасу, які відновлювали реальну історію краю.
Під час роботи над фільмом були знайдені та анімовані унікальні архівні матеріали 19 століття. Історики, експерти, місцеві жителі розповіли на камеру цікаві і важливі факти, які збирали самі, які їм переповідали старші люди. Все це старанно знищувала радянська влада, стираючи з пам’яті людей імена таких європейських підприємців як Джон Г’юз, Ернест Сольве та Генріх Лауде.
Знаєте, що мене дуже розхвилювало у фільмі? Те, що документалісти встигли відзняти іноземну спадщину Маріуполя, Лисичанська, Дружківки та селища Нью-Йорк. Всі будівлі, на жаль, вже неможливо побачити такими, як у фільмі. Бо майже ВСІ відзняті об’єкти знищили російські варвари!
Фільм знімали у 2021 році, а вже монтували, готували до показу якраз під час повномасштабного вторгнення.
У фільмі показано ентузіастів із нині окупованих і зруйнованих міст — люди намагались реставрувати, поновлювати історичні і пам’ятні будівлі. Де ті люди зараз? У яких світах? Чи живі взагалі?
У фільмі дуже крута робота моушн-дизайнерки Жанни Лаки — вона «оживила» старі фото та картини на екрані. Це стильно, сучасно і допомагає сприймати краще і легше фільм в цілому.
І так, ми маємо дивитися таку документалістику. Я впевнена, що і половини фактів про Донеччину ми не знаємо.
Думаю: Господи, як же ті падлюки стирали будь-яку пам’ять із людського мозку, як завозили зайд із отого скотозагону для різних народів, яким став срср в результаті, змішували, переплавляли через страх і покарання, розсовували скалічених отих людей по союзу, відбивали все — от звідки оте «мой адрес не дом и не улица».
