Що не так з фільмом «Юрик» про Маріуполь

Було трошки часу розібратися, що не так з фільмом «Юрик» про Маріуполь, який показали на СТБ.

Особливо варта уваги персона продюсерки фільму Тетяни Куц, яка понаписувала, що «маріупольці проголосували на референдумі за рф. Тепер рф вб&ває не лише маріупольців». Таких осіб до масового кіно не можна підпускати на гарматний постріл. Бо ця пані не знає бази — Маріуполь з 2014 до 2022 був під контролем України. І там якщо і голосували, то на кількох загальнонаціональних виборах.

Наші люди на всіх виборах, які були за 32 роки, обирали різну лютійшу єбаніну, треш і кунсткамеру. Однак це не привід ставати тому чи іншому місту концтабором, де батьки риють могилу у дворі власним дітям. Не привід зникнути через геноцид лише тому, що ти українець.

Скажіть мені, будь ласка, за які такі «голосування» заслужили свої тортури наші міста і регіони, які маркуються як «помаранчевий електоральний пояс» та «електорат нацдемів»? Бо так подібні пані Куць можуть доляпатись, що у Вінницю і Львів прилітало, бо люди теж «ходили на якийсь референдум». В моєму рідному районі на Сумщині їздила кантемирівська дивізія і стріляла в цивільних людей. У тих людей, які слова «ОПЗЖ» і «Партія регіонів» — завжди вважали синонімами лайна.

Автори гівнокіна відгавкуються на конструктивну критику маріупольців, що не було ніяких міжнародних комітетів червоного хреста і ОБСЄ з зеленими коридорами. Мамкині Спілберга кажуть, що хотіли пом’якшити і не ретравматизувати. Знаєте, переживань було стільки, що зараз бісить виключно маніпуляція термінами «травма», «сплошной ПТСР» і «емоції треба оберігати». Ще більше бісить — нахабна брехня попри купу фактів і живих людей.

Я питала у безпосередніх свідків Маріуполя, коли вони востаннє бачили машину МКЧХ. 27 лютого. Вибачте, але там далі лишались і гинули люди, бо надіялись, що це буде десь так як в 2014. Є цілі блоги з детальними свідченнями містян, як вони добирались на підконтрольну територію. І ОБСЄ з МКЧХ там не фігурувало.

Далі я глянула трохи саме кіно «Юрик». У пересічного глядача може скластися враження, що евакуація із Маріуполя була легкою прогулянкою. А містяни самі вий&бувались і не хотіли вириватись із блокади. Є низка відео і фото, коли колони переселенців зустрічали в Запоріжжі. Страх в очах, виснаження, тривожність — змарнілі обличчя і потріпаний одяг. Саме так виглядають люди, які ховались по підвалах і кілька днів були в тяжкій дорозі. Додамо ще психологічний тиск — бо окупанти перевіряли документи, телефони і навіть заглядали у труси.

У фільмі ти бачиш пані в новенькому взутті і з волоссям, яке щойно бачило маску та кондиціонер. Це ніяк не можна підписувати «на реальних подіях».

Зараз у прокаті в кінотеатрі йде реальний документальний фільм «20 днів у Маріуполі» Євгена Малолєтки та Мстислава Чернова. Якщо хочеться побачити реальний Маріуполь — треба йти на кіно, яке заслужено зібрало купу нагород. І стало ударною силою правди про війну.

І ще. Знімати ігрове кіно і видавати його за правду до кінця війни — це повний п*зд*ць.

Всі реально великі фільми про війну знімались лише тоді, коли була пророблена робота з документами, свідками, фото та відео. Коли Спілберг знімав «Врятувати рядового Райана» — він зібрав томи свідчень реальних ветеранів. А потім показував знятий матеріал ветеранам висадки в Нормандії з метою домогтися найточнішого відтворення подій. Багато в чому саме їх консультації допомогли фільму бути дуже достовірним навіть у деталях. Наприклад, приглушена вибухами риба, викинута на пляж «Омаха» — підказка учасників десанту.

Коли той же Спілберг і Том Хенкс знімали дилогію «Тихий океан» і «Брати по зброї» — вони так само зібрали всіх живих ветеранів і ретельно прописали сценарій. Запросили самих ветеранів прокоментувати події кожної серії.

Крістоферу Нолану спасти на думку ідея зняти кіно про Дюнкерк ще в 1990-ті, але він відклав її до кращих часів. Лише в 2015 році він почав писати сценарій. Під час підготовки до проєкту режисер читав спогади свідків Дюнкерської операції, спілкувався з істориками та вивчав архівні матеріали. Історичним консультантом Нолана став історик Джошуа Лівайн. Художниця по костюмах в деталях вивчала одяг, щоб все виглядало достойно.

А Сем Мендес зняв «1917» лише тоді, коли рік просидів в архівах Історичного військового музею Лондона. Це при тому, що його дід був безпосереднім учасником боїв під Пашендалем і якісним публіцистом.

Через багато років я хочу бачити кіно про Маріуполь. Але воно має бути належно пропрацьоване, а не нагадувати біляш з лотка у Пирятині. Я хочу бачити щиру історію про людей, про Азов, про пару журналістів, які знімали звірства і це зламало хід війни. Про дівчину Іру, яка втратила дитину, а потім померла сама. А тепер її фото блокують в неті, аби не образити чиїсь почуття.

Автори «Юрика» мають вибачитись за своє гівнокіно. А СТБ має щиро перепросити, що таке взагалі показує телебачення. Це фальсифікація історії. Це розчавлювання бульдозером подвигу справжніх героїв. І це нічим не краще на пушкіністанського «Свідєтєля» про Бучу.

Хочете нормальних кін.

Знімайте документалку про:

1. гарнізон Маріуполь
2. про загиблих від терористичного акту в Оленівці, бо чомусь на основі відкритих джерел — я дійшла до висновку, що там спеціально знищили середній командний склад — тобто кістяк боєздатного підрозділу. А видатні кіношники з ресурсами ні.
3. реальні історії людей, які вибирались саме в Україну. І це було дуже складно.

Джерело