Такі різні дзвінки з війни

Коли після бойової вахти випадає кілька годин подрімати, «Арахіс» спершу дістає навушники, через них слухає чергову електронну книгу і паралельно годує врятованого з розбомбленого будинку кота, який тепер ходить за ним по п’ятах. А перед тим, як прилягти, набирає телефон батька і розпитує про справи домашні. Чи вгамувався у мами тиск, чи вже заготували на зиму дров, чи нарешті опоросилися свинки-мангали і чи достигли «приручені», але такі примхливі у рідному краї персики-абрикоси?

«Арахіс» — командир «імпортної» гаубиці, яка дає доброго перцю ворогам. За відмінну роботу отримав подяку від самого Залужного.
На відстані воїн «командує» ще й батьком-пенсіонером, колишнім прапорщиком. Пересилає йому свою зарплату, щоб накупив піноблоків на будову. Хоче, щоб як тільки після Перемоги прийде з війни, у нього вже був готовий свій кабінет і закапелок-майстерня для комп’ютерів і радіотехніки.

А оце минулого тижня поставив перед батьком нову «бойову задачу». Тато повинен за сто кілометрів добратися до Стрия і в одного хазяйського чоловіка купити унікальних курей: вкриті не пір’ям — пухом. Вдома у нього, «Арахіса», всяке птаство водиться: гуси, індики, цесарки, кури-бройлери і несучки. А от таких симпатюльок нема. Треба, щоб були! Так і сказав «батяні»: хоч таксі до Стрия замовляй, а цих красунчиків нам привези!

«Батяня» — чоловік виконавський. Ще з часів своєї армійської служби добре засвоїв: якщо є команда, значить, має бути її виконання. Та й не може він свого сина-фронтовика підвести…

А я згадую собі інші телефонні дзвінки інших людей. Точніше, нелюдів. Та й ви самі не раз чули записи перехоплених розмов «орків» зі своїми рідними. Пригадуєте, про що вони спілкуються, приправляючи свої бесіди добірними російськими матами? Одна дама просить свого чоловіка привезти їй з фронту окровавлену форму вбитого «укропа» — хоче отримати задоволення від її споглядання. Інша, почувши, що її благовірний переслав «віджату» у цивільних українців мікрохвильовку, просить ще дістати їй із зони «спецоперації» норкову шубу. Мовляв, он, сусідці з України вже прислали. Ще інша дамочка розказує, як випирає свого «муженька-інваліда» на війну. Мотивує: якщо уб’ють — не буде шкода, бо вона отримає після його смерті «харошеє пасобіє».

Ну, а вершиною «теплих родинних почуттів» у сімейних перемовинах окупантів був дозвіл своєму «муженьку» від дамочки з Криму — гвалтувати українських жінок…

Нам десятиліттями втовкмачували, що вони з нами — «братья», «кровная родня», «єдіноє целоє». Правда зовсім інша. Між нами — провалля. Нас раніше зв’язували не братні пута — невільницькі ланцюги. Ми — різні, чужі, протилежні. Несумісні одні з одними. Тому не вийде насильно нас «поріднити». Дзвінки українських захисників і російських «асвабадітєлєй» — тому підтвердження.