Бо паска — то ж не про поїсти. То — про любов

Одразу попереджу, на фото — лише невелика частина.

Тут я тримаю в руках великодні паски.

Але.

Цього разу, цього року, особисто для мене (цілком можливо — і для багатьох моїх побратимів) це щось набагато більше. Це 200−300−500 грам концентрованої любові. Напевне про щось таке дві тисячі років тому говорив Христос.

Зрозуміло, що військові пасок в зоні бойових дій не печуть. Ну, може, є винятки, я зустрічав тут профі, які можуть приготувати їжу, гідну найкращого львівського ресторану. Але як правило — не до того… Та й немає такої необхідності. Зовсім. Тому що: «…У тебе є пасочка? А посвячена? Може дати тобі?.. та бери, у мене ще є.»

Мої друзі перетнули всю країну для того, щоб спеціально до Великодня привезти паски бійцям (так, і до пасок ще кілька бусів всього. Інші друзі передали Новою Поштою (тут — не вважайте за рекламу. Або вважайте ще з десяток пасочок). І так для кожного, хто є поруч зі мною.

І от сьогодні вранці і кілька днів передсьогодні я займаюсь тим, що відмовляюсь від пасок — переданих, привезених, доставлених.

Дякую, друзі, усі ті, хто наповнили Донеччину і Харківщину галицькими пасками. Навіть не сумнівайтесь — це все було дуже, дуже потрібно і доречно. Бо паска — то ж не про поїсти. То — про любов. Як і прийдешній Великдень.

Єдине, про що дуже, дуже шкодую, що мої кохані знову святкуватимуть Великдень без мене. Але я обов’язково виправлюсь!