Тримай слово, воїне — встань на ноги!

Мав у підпорядкуванні воїнів, які годилися цьому худенькому «пацанові» у батьки. Могли кепкувати через вікову різницю. Однак ніхто з них не посмів ігнорувати його наказ-прохання, не наважився сказати криве слово про лейтенанта — він для них був «батею». Піклувався як про малих дітей: щоб були нагодовані, одягнуті, належно екіпіровані, мали де відпочити. І головне — щоб були захищені. Беріг їх. Ніколи не давав дурних команд. До найменших деталей прораховував бойові операції, щоб запобігти втратам або ж мінімізувати їх. Не ховався за солдатські спини, не відсиджувався у віддалених бліндажах. Разом із підлеглими відбивав ворожу навалу, разом з ними у перших рядах ішов в атаку.

Так було і того разу, коли на початку великої війни їх послали на одну із найважчих ділянок фронту. Сили були явно нерівними. Ворожої гопоти — як сарани. Пруть і пруть, як обкурені. Під вечір взяли українських десантників у щільне кільце. Шансів вирватися з нього було мало…

Командир це розумів. Організував оборону. І поки залишалося трохи часу до потенційно фатального світанку, вирішив завершити деякі свої особисті справи. Додому зазвичай писав короткі SMS-ки — «У мене все добре, живий-здоровий», а цього разу прямо із бойової позиції подзвонив. Спочатку до мами за кордон. Але вона не піднімала трубки — видно, після важкого дня на своїх заробітках її зморило сном.

Потім набрав брата. Той напружився через те, що сигнал прозвучав серед ночі. Брат-фронтовик спілкувався з ним, як ніколи, довго — кілька хвилин. Розмовляв тепло, душевно. Ніби хотів наговоритися. Ніби прощався.

Так само посеред ночі дзвінком розбудив сестричку. Вона спочатку невимовно втішилася, почувши рідний голос. А потім, коли вже розмову завершили, зі страхом подумала: а що таке могло чи має статися, що їй, завжди уважний і делікатний брат, вирішив подзвонити так пізно, коли всі сплять? Тривожні передчуття не покидали її.

Ще більша тривога закралася, коли через кілька хвилин прозвучав сигнал телефонного банкінгу. Зайшла у мережу — брат посеред ночі перекинув їй зі своєї картки круглу суму. А потім написав: «Купиш моєму племінникові електросамокат — я ж йому обіцяв. Слово треба тримати!»

Зробив нічну транзакцію — ніби хотів встигнути…

А потім за тисячу кілометрів від рідної домівки був тяжкий бій. Багато наших десантників у тій масакрі полягло. Командира роти прошило кулеметною чергою. Виручили побратими — непритомного, знекровленого, з перебитим хребтом витягнули із зони обстрілу і на бронетранспортері доправили до медиків.

Лише дивом дніпровські лікарі повернули його до свідомості. Потім був київський госпіталь, німецька клініка, на яку покладали стільки надії. Але по завершенні курсу лікування тамтешні ескулапи співчутливо розвели руками: все, що могли, ми зробили, а надалі довічно — інвалідський візок.

Прикутий до ліжка український офіцер з ними не погодився. «От побачите, я встану!» — крикнув до них. Вони похвалили за такий оптимізм, але своєму пацієнтові не повірили…

Нині командир десантників з неслухняними руками-ногами вперто працює над власною програмою-максимум. Зціпивши зуби проходить реабілітаційні процедури. Прогрес вимірюється міліметрами. Але він має домогтися свого. Бо дуже хоче коли-небудь взяти на руки власне дитя, реалізувати свої «наполеонівські» бізнес-плани. Щоб заробленими власноруч коштами допомагати покаліченим війною побратимам і дітям-сиротам.

Тому і працює до сьомого поту. Він же обіцяв встати. А слово треба тримати.