В автобус фронтовиків не взяв…

Нема нічого кращого, як у сльоту після довгого виглядання попутки біля тебе у глибинці зупиняється автобус, впускаючи у своє тепле нутро. А привітний шофер, перепрошуючи, що немає вільних місць, просить взяти із «галерки» м’який пуфик і зручно влаштуватися на ньому у проході — бо дорога довга, а у ногах правди нема.

Так само приємно тобі, вже відігрітому від холоду, бачити, як юнак у модній одяганці і у навушниках зривається зі свого крісла і дає місце жіночці з дитиною, яких у негоду теж підбирає міжобласна маршрутка. А потім так само приємно спостерігати, як на проміжній зупинці галантний хлопчина допомагає якійсь пасажирці винести тяжку валізу.

Після цих подорожніх сцен між літніми пасажирами заходить мова про нинішнє покоління, яке «таки має Бога в серці», і про сервіс, який чимраз стає кращим.

Аж тут у бесіду вклинюється жіночка середніх літ.

— Так воно, шановні мої, і не так. Дякувати Богу, є шофери людяні, як наш, а є такі, перепрошую, як гадини. Не розмовляє з тобою, а бурчить-сичить, дивиться спідлоба, вічно чимсь невдоволений, на пасажирах безпричинно зганяє свою злість. Не їзда з таким — каторга! Ніяк не забуду недавньої поїздки, після якої мені стало зле…

Схвильована жіночка тяжко видихує, а потім, поринувши у спомини, продовжує. З її слів, було це якось на автовокзалі, перед останнім вечірнім рейсом. Зазвичай людей на цьому маршруті назбирується на пів салону. А тут — ціла гурма. Одні вже всілися у крісла, а інші, для яких квитків у касі забракло, тупцюють під дверима, сподіваючись що добродій водій і їх підбере.

Таку надію мали і четверо хлопців у військовому камуфляжі. Підійшли до автобусника, просять підвезти їх додому. Кажуть, що їдуть у коротку відпустку з передової. І гроші за проїзд заплатять, і у проході дві з половиною години готові постояти. Та де там! Дядько у шкірянці насуплено подивився на прохачів і цвиркнув: «Нікого я брати не буду! Через вас мені ще ресори по дорозі полетять. Ану, відійдіть всі зайві від автобуса!» І при тих словах люто хряснув дверима.

Де ж йому знати, що вони, ці «зайві» — теж водії. Їздять, щоправда, не по асфальту — по фронтовому бездоріжжю. Місять колесами своїх позашляховиків багнюку «на нулі». На всіх парах мчать до тилових баз, завантажуються по вінця снарядами, а потім тиснуть педаль газу до підлоги — і погнали назад, до своїх хлопців на «передку». Їм без набоїв ніяк не можна. Тому ніхто не зважає на «кашу» під автівками і на їхні ресори, які будь-якої миті можуть тріснути від неймовірного «перегрузу».

"Директор автобуса" всього цього не відає. Як і не розуміє, як цих чотирьох солдатів несамовито чекають вдома їхні діточки, як біля рідної хати виглядають своїх найрідніших їхні батьки, дружина. І не уявляє, як цим, ураженим осколками, простудними болячками, вічно невиспаним людям хочеться якнайшвидше відчути тепло домашньої постелі.

Зрештою, той автобусник на дев’ятому році війни ніяк не второпає головного: що саме завдяки цим хлопцям над його головою не літають снаряди, він має непогану роботу, їжу, тепло, світло та інші цивільні блага, ходить на забави і приймає гостей.

Завдяки їм він має ще один привілей — може по-хамськи, безцеремонно «качати права».