Біль — це коли жовтих кухонь без несучих стін стає все більше

На десятому місяці великої війни і дев‘ятому році війни з рф — час зрозуміти, що просто пересидіти і повернутись у білому пальті на марш перемоги не вийде.

Війна за виживання стосується всіх. Кожного окремо теж.

Просто «пересидіти в безпеці» з винцем на пляжі не вийде. При всій глибокій повазі до особистого вибору — мене трошки дивують численні одкровення «я не буду ставити своє життя на паузу». Для багатьох перекур уже розкіш. А все минуле уже delete. Не забувайте ті мільйони, задіяні у війні на різних етапах, які і вам додають іміджу «переможців» у Європі. Складно сказати, як би приймали наших людей, якби ми справді здалися за три дні. Мабуть, ніяк — світ не любить лузерів. Цинічний світ обожнює борців і переможців.

Що буде далі?

Буде багато болю.

Буде багато сліз.

Будуть великі криваві битви попереду. Саме тому мене злять розмови про «я купую квитки на травневі в Ялту». І розмови про те, що треба повертати Кубань (нащо???).

Як учора мені сказала під час інтерв’ю Марія Берлінська, «треба просто поїхати десь на пару годин під Вугледар». І оцю легкість буття, як рукою зніме. Зразу отверезвлює, чому наш стяг ще не на Донбас-Арені.

Мені шкода, що за останні 10 місяців (а насправді, боротьба за визволенння триває із грудня 2013) наші люди дізнались, як вижити під завалами. Як воно жити без рук, ніг, а найгірше із випаленою душею. Як це страшно — зав’язувати сину не краватку, а руки в труні. Як боляче, коли закохана наречена кидає не весільний букет через плече, а грудку мерзлої землі на груди полеглому.

Як стискається серце, коли мама оплакує маленький гробик. Коли тато розуміє, що крихітка, яку він привів до дитсадка усього годину тому, загинула під уламками гелікоптера.

Біль — це коли жовтих кухонь без несучих стін стає все більше.

А від відео на тій жовтій кухні із днем народження маленької дівчинки залежить скільки танків нам дадуть на Рамштайні ті, хто хотів би зберегти «особливі стосунки з рф».

Довоєнного життя «в момєнтє» і «в рєсурсє», яким ми його знали — уже не буде. Але буде нове. І треба зібрати всі сили. Десь так само, як в кульмінації блокбастера, коли герой у рваній футболці із закривавленим обличчям встає і добиває моторошну тварюку.

У нас не буде такого життя, як раніше.

Його треба перезбирати.

І нарешті дати відповідь самому собі: «Хто я?»

І допоки ви живі — працюйте, зробіть щось корисне для спільнот. Цілуйте дітей. Піклуйтесь про батьків. Не шкодуйте найкращого посуду і найкращого одягу. Не шкодуйте косметики — краще вам, аніж оркосамиці. Заведіть кота, собаку чи щура, про якого ви давно мріяли, але вагались. І якщо ви прожили цей день і вижили — скажіть «дякую». І подумайте, для чого сили небесні і ЗСУ вас зберегли. Для якої цілі і місії.

Такі новини, як із Дніпра і Броварів — підкошують, збивають з ніг. І переконують, що справедливості нема. Її не існує. Але темрява війни любить жерти людей. Ми не єдині, не унікальні. Такі трагедії переживали всі суспільства, що їх хотіли підкорити чи стерти з лиця землі вороги.

Тому всю ненависть і біль на помсту та єдину ціль — пушкіністан має зникнути.

Джерело