Наша ненависть не потребує криків. Вона має буди без емоцій. Але дієва
Вона буде ефективною. Вона буде знаходити кожного
Ракета вдарила по вулиці мого дитинства. Спальний зелений квартал, де грали у футбол більше, ніж навчалися в школі, і де ви скоріш знайдете АТБ, ніж Сільпо, не кажучи вже про центр прийняття рішень.
Ракета зробила величезну воронку в тому місці, де я у шкільні роки бігав із друзями.
Ракета направила вибухову хвилю на вікна, з яких я дивився на світ ще зовсім малим.
Ракета вибила вікна квартири, де я провів більшу частину життя, де радів і хворів, де переживав перше закохання (про кохання, а ще й взаємне годі було й мріяти) і де читав перші свої книжки, плекаючи мрії про свої власні, де чекав на результати іспитів і футбольних матчів.
Ракета вибила вікна на кухні моєї мами…
Ракета зробила це тому, що якесь хворе створіння у бункері наказало генералам будь-що відключити світло в Києві у новорічну ніч. За будь-яку ціну. Навіть якщо ціною буде ганьба…
Те, що відчуваю я, дрібниці, у порівнянні з тим, що переживають люди, які втрачають коханих на цій війні, які залишаються без близьких. Без житла. Без надії повернути все те, що у них забрали…
Помста, це страва, яку подають холодною. Якщо росіяни думають, що колись ми їм забудемо…
Наша ненависть не потребує криків. Вона має бути без емоцій. Але дієва. Вона буде ефективною. Вона буде знаходити кожного. У неї буде дуже добра пам‘ять. Вона не забуде нічого, навіть, коли політики проголосять мир.
І не тільки у 2023 році ми будемо пам‘ятати про це. Ой, не тільки.
