Ми знову навчилися називати ворога ворогом і чинити з ним відповідно
З рани українців зірвали струп, і вони знову навчилися ненавидіти
Одне коротке і, на мою думку, очевидне спостереження. Після закінчення Другої світової Україна довго вчилася жити у мирі. Не тільки з тими, хто двічі прокотився нею вогненним валом, а й усередині себе.
Повірте на слово людині, яка розмовляла з тими, хто пам’ятає часи воєнні та повоєнні, — це було дуже непросто. Рахунок довгий. Та й пам’ять хороша. Але звикли і навчилися, якщо не прощати, то хоча б вдавати, що не пам’ятають.
У 2014 році з рани зірвали струп. Не всі поводилися однаково, але загалом суспільство здригнулося. Навіть у моєму оточенні кілька відчайдушних «ватників» потрусили головами, як спросоння, і раптово відчули себе не радянськими людьми, які живуть в Україні, а українцями. Але більшість так і не визначилася — насправді більшість завжди визначається пізніше, і нічого особливого в цьому немає.
З 24 лютого Україна знову навчилася ненавидіти. Цього разу — практично вся. Від терпимості, любові, від спільної історії, від коріння, що проросло через роки, нас відрізало ракетними залпами, ревом танкових моторів, виттям штурмовиків, які пікірували на наші міста.
Почуття здивування — а як ми з ними жили раніше під одним дахом? — вже не заважає правильно прицілитися. Якщо, не дай Боже, сумніваєтеся стріляти чи не стріляти — згадайте Бучу. Згадайте обгорілі жіночі тіла на узбіччі шосе під Києвом. Голі. Обкладені шинами.
Ми знову навчилися називати ворога ворогом і чинити з ним відповідно. І боюся, що цього разу без зворотного шляху до терпимості. На кілька поколінь щонайменше. Хоча, чому боюся? Радше сподіваюся, що повторної помилки не буде.
Наші мертві, наша отруєна ворожою кров’ю земля, наші зруйновані міста, начинені мінами ліси та поля не дадуть нам забути, хто мешкає поруч з нами. Навіть якщо ми захочемо — не дадуть.
Червона лінія проходить не по місцю народження, не по національності, не по минулому зі «смачним морозивом», а по душі та совісті, тут і зараз.
Незалежно від того, якою мовою ми ненавидимо ворога, чи читали нам у дитинстві Пушкіна і на яку літеру закінчується наше прізвище, ми змінилися за ці 8 років. А за ці 8 місяців зміни стали безповоротними. Чорне і біле. Ти або за Україну, за друзів, за близьких, за життя — або проти. Третього не дано. І слава Богу.
