Нам своє робить!

Картина: Львів щойно оговтується після ворожої атаки. Ще на замку знеструмлені крамниці, аптеки, банки, не працюють банкомати, на узбіччях стоять нерухомі тролейбуси. На вулицях порожніше, ніж зазвичай — навчені гірким досвідом, люди перечікують повітряну тривогу за міцними стінами…

На зупинці біля нашої редакції якесь дівча із сумками раз за разом виглядає попутного транспорту — видно, квапиться. Комунальних маршруток наразі не видати. Час спливає, подорожниця хвилюється, щохвилини зиркаючи на годинник. Аж раптом біля неї, пискнувши гальмами, зупиняється крутий джип. Ніхто не просив водія, а він сам опускає шибку у вікні і запитує: «Може, кому по дорозі? Їду в район вулиці Патона».

Дівчині потрібно у протилежний бік, але, бачу, їй приємно від виявленої уваги.

За кілька метрів водій джипа знову з власної ініціативи зупинився — цього разу біля торгового центру підібрав якогось дядька з «авоськами»…

Дрібниця, скажете? Але як приємно у складні моменти не відчувати себе наодинці, бути комусь потрібним!

Того дня випало мені їхати рейсовим автобусом золочівською трасою. За вікном ніщо не нагадує про війну. Селяни, як працьовиті мурашки, пораються на своїх обійстях. Хтось пиляє дрова — щоб нічиї газові шантажі не застали зненацька. Хтось після місячної сльоти завершує копати картоплю. На фермерських полях комбайни молотять сою. Трактор везе повний причеп моркви. Якийсь літній добродій виставив біля своєї брами саморобний прилавок, а y ньому — слоїки з різнокольоровими медами. Трохи далі — дядько закінчив орати кониками свій пай і, як у старовину, вручну, з розмахом, засіває його озимою пшеницею. Люди думають про завтрашній день…

А найбільше мене потішила вулична сценка неподалік села Підгірного. Обабіч траси рухалися в уніформі два працівники дорожньої фірми і мотокосами підстригали осінню траву. А як же інакше? Війна війною, а порядок у нашому українському домі має бути!