Успіхом українців було те, що нам разом вдалося прозріти, вирватися цілою країною зі світу брехні і насильства
Були люди, тодішні дисиденти, які стали вчителями народу
Коли дивишся ці ролики про безумних росіян, які вірять, що в Україні виховують пташок, які в росію носять мікроби, то думаєш: чому ми не такі? Що нас відрізняє?
Коли бачиш, як солдат російський розстрілює дітей, а пілот кидає бомби на спальні райони міст, думаєш: звідки такі взялися?
А вони завжди були. Ще перед війною мій канадський друг, українець з діаспори дивувався. «Я не розумію, - казав він, чому українці не бояться. Родини тих, хто постраждав від Совєтів, мабуть, генетично розуміють, що прийде страшна орда. А ті, хто при них жив, просто не відчувають».
Найбільшим успіхом українців було те, що нам разом вдалося прозріти, вирватися цілою країною до демократії зі світу брехні і насильства.
Були люди, тодішні дисиденти, які стали вчителями народу.
Були і є люди, які з усієї сили тягнули нас назад у це радянське пекло.
Як зрозуміти росіянина?
Дуже просто. Колись срср окупував Афганістан. І ми були частиною тих окупантів. Пам‘ятаєте пам‘ятники воїнам-афганцям? Так от, вони нічим не відрізнялися від теперішніх орків. І українці теж. Усі мовчали.
Лише інтернований академік Сахаров у 1980 році написав Брежнєву листа, у якому зазначив, що відчуває і власну відповідальність за ту війну. Там зокрема зазначив:
«Военные действия в Афганистане продолжаются уже семь месяцев. Погибли и искалечены тысячи советских людей и десятки тисяч афганцев – не только партизан, но главным» образом мирных жителей —стариков, женщин, детей, крестьян и горожан. Более миллиона афганцев стали беженцами. Особенно зловещи сообщения о бомбежках деревень, оказывающих помощь партизанам, о минировании горных дорог, что создает угрозу голода для целых районов...»
(мова оригіналу).
Зараз ми бачимо на власні очі те саме, що відбувалося в Афганістані. Лише масштаби і зброя страшніші.
Ми бачимо на власні очі те саме, що відбувалося і відбувається у Сирії.
Ми бачимо на власні очі, що відбувалося у нас під час усіх російських окупацій, під час Голодомору і окупації Галичини.
Ми хочемо підтримки світу і це справедливо.
Але чи засудили ми колишню афганську війну? Чи вимагали покарати Асада?
Ні!!! Ми торгували з орками, «баролісь с нікаму нєнужной украінізациєй», їздили на альфа джази, які самі ж організовували, продаючись за російські гроші.
Оце все і є ціна.
Єсть «харошие русскіє, каторыє нє прі чом?»
Не бачу. Чого там хоче путін? Визнання Донеччини, Луганщини і Криму російськими, Слабкої України без армії і НАТО, знову знищення української мови і покарання тих, хто будував Україну після 2014 року і до тепер.
Де той «хароший русскій», хто сказав, що окуповані території українського сходу і Крим треба негайно деокупувати і повернути під контроль України, підтримати українську мову і подякувати учасникам Революції Гідності.
Де хоч один?
А де ті наші співгромадяни, які вчора стояли на проросійських позиціях?
Чи маємо ми згадувати минуле, коли треба об‘єднатися? Ні. Забудьмо. Але лише до тої хвилини, поки комусь знову не захочеться за гроші крутанути десь цей жахливий «русскій шансон».
