Московську колективну травму переможемо мовою і зброєю

Українці, ми стільки років колективно проговорюємо усі свої історичні травми, залучаючи експертів з усього світу, послідовно проходимо трансформацію - до здорових, успішних, вільних. Скільки зусиль ми покладаємо на те, щоб проговорити досвід Другої світової війни, радянського минулого, Голодоморів…

Але поруч із нами живе інший народ зі своїми травмами. Невідомо наскільки глибокими, але очевидний той факт, що вони їх виявляти і лікувати найближчим часом не збираються.

Чи є погані нації? Ні!

Просто є ті, які грузнуть у болоті власних травм, відмовляючись перетворювати його на добриво своїх майбутніх успіхів. Наш мудрий народ говорить ще простіше: «Б’є той, хто сам був битий». Московський цар роками перебував у васальній залежності кримського хана і платив йому данину. Це той, який Ванька Грозний. Він злочинно топив у крові свій народ, поки вже геть не поїхав дахом і вирішив розширити свої території, відмовившись платити данину Криму. Кримський хан спалив за це Москву вщент 1571 року.

Минуло чотири століття, але москалі досі не дали раду з цим приниженням. Вони злі не на Ваньку Грозного, не на свою неспроможність боротися за власну свободу. Вони досі злі на Крим. І ця маніякальна тяга до півострова, яку вони називають історичною справедливістю – дріб’язкова помста, глибинне бажання стерти кримську землю в попіл. Київ у ті давні роки, на відміну від спаленої дотла Москви, зберіг свою руську (українську) ідентичність, ставши частиною великої европейської Литовсько-руської держави, керівництво якої дотримувалося гасла: “Нового не вводимо, старого не міняємо”. Це дозволяло русинам (українцям) зберегти свою ідентичність.

Але маючи навіженого сусіда, який століття пробув у ординському рабстві, а зараз претендує на руську спадщину, ми об’єднуємось у могутню Річ Посполиту. Ми зберігаємо руську мову (українську), закони Ярослава Мудрого, свою армію і віру, друкуємо книги і розбудовуємо університети.

Але дуже швидко нам стає затісно. В цій формулі не вистачає головного, того за що нам мститимуться ще довгі віки, – СВОБОДИ. Ми претендуємо на власну державність, на фундаменті якої зможемо стверджувати свою спадщину, будуючи вільне демократичне майбутнє незалежно ні від кого. Так постає Козацька держава.

Очевидно, Москва не могла нам пробачити того. Відновившись з попелу, вона знову встала проти свого ж народу й західного світу, претендуючи на чужу спадщину. Тоді вчетверо менше за чисельністю козацьке військо на чолі з освіченим у Острозькій академії, молодим, европейським, православним Сагайдачним знову розбиває москалів і бере їхню столицю в облогу. За версіями деяких істориків Москва не була спалена тоді знову лише тому, що вперше був застосований гібридний прийом: “ну ми же тоже православниє, ви же нє пасмєєтє унічтожить нас”.

Хоча вср*лися не по-дитячому. Деякі московські полководці навіть не з’являлися на полі битви. Так було, є і буде. Так криваво розвалювалося Царство, так валилася Імперія, так руйнувався Союз – так догниває сьогоднішній рабський режим.

Ми всю історію йшли вперед до Свободи. Вони – назад, до чужої спадщини

Але чи є руська спадщина стовідсотково нашою? Що ж таке та Русь, яку так маніякально хоче відновити колективно збожеволілий народ? Щоб уявити, що таке Русь, відкиньмо всю романтизацію і згадаймо Совєцький Союз. Та сама тиранія, але в рази темніша. Очевидно, вона залишила після себе безцінний культурний спадок, але чим глибше в минуле, тим більше там крові, голоду, воєн. Весь цивілізований світ збагнув: історія – це боляче! З нею треба миритися, у неї вчитися, її пам’ятати, але лише для того, аби будувати світле вільне майбутнє, де НІКОЛИ ЗНОВУ не буде місце кровопролиттю і голоду.

Ми вже так багато пережили на своєму шляху до Свободи. Так, в нас досі тече та кров. Так, у наших землях тіла колишніх князів і воїнів. Так, на наших вулицях ті палаци і церкви, а з наших вуст досі звучить та давня мова, але ми вже давно не Русь. Ми – українці! І сьогодні ми показуємо свою готовність йти далі, будувати свою новітню історію.

Московія цей іспит вкотре провалила. Відтак вона абсолютно повністю несе загрозу майбутньому вільного світу. Кожен їхній поет, кожна пісня, кожен фільм… Абсолютно кожна частинка їхнього колективного є також і частинкою їхніх колективних травм, які працюють на наше знищення. Я не літературознавець, я не можу виміряти значення того ж Пушкіна для світової культури і для індивідуального культурного росту людини. І нехай він, як уособлення російської культури, буде хоч найгеніальнішим поетом свого часу (але ж ми з вами знаємо, що це не так, правда, Тарасику Григоровичу?), це автор тексту “Клеветникам России”. Прочитайте цей текст. Знайте, зараз він, як і кожен москаль, незалежно від культурного рівня, написав би те саме…

Бо поки вони не вилікують свої травми, за них це ніхто не зробить. Бо поки вони не вилікують свої травми, вони вбиватимуть нас. Бо поки вони не вилікують свої травми, ми маємо викинути зі своєї домівки, своєї землі, своїх полиць, гаджетів, мозку, рота УСЕ, що маркується московським.

Сьогодні у Путіна дві вимоги: двомовність і демілітаризація України. Тож коли у кожному домі буде українська мова і зброя – неодмінно переможемо! 

Читайте також: Війна за ідентичність