Передплатити Підтримати

Рідні? Різні!!!

"Дорога родина" з Росії понад рік не давала знати сестрі в Україні, що помер її брат...

Чи не кожного дня новітній кремлівський імператор Путін і його пропагандисти переконують світ, що Росія і Україна — один «братній» народ. Що росіяни з нами — ментально близькі, рідні, душевні, дуже щирі люди. Що цю «вікову дружбу» нікому не вдасться зруйнувати, а хто, мовляв, спробує це зробити — той стане ворогом Росії. З усіма наслідками, які з цього випливають. У 2014-му ми пізнали ціну цієї «дружби». Й відчуваємо її досі за сумними звістками з окупованого Криму і за трагічними фронтовими повідомленнями з Донеччини та Луганщини. Що воно таке — «російське братерство», «широта російської душі» — пізнала на прикладі з власного життя і музичний педагог з містечка Миколаєва на Львівщині Оксана Добровольська-Стасів

Пані Оксана, висловлюючись радянською термінологією, походить із сім'ї «ворога народу». Її батько — знаний у повоєнний і післявоєнний часи галицький лікар Дмитро Стасів, був не тільки високим професіоналом, а й великим патріотом України. За польської, німецької, радянської влад разом з дружиною прищеплював краянам любов до рідної землі, активно займався просвітництвом.

Після свого другого приходу у Західну Україну більшовики звинуватили його у співпраці з «буржуазними націоналістами» і разом із сім'єю вислали у Сибір, у Кемеровську область. Після реабілітації «доктор Стасів» повернувся додому. А його син Любомир, знайшовши на Кузбасі своє кохання (любов — велика сила!), залишився жити на чужині. Працював на шахті. Вибився у великі начальники, здобув чимало нагород. Своєю невтомністю, справедливістю, щирим ставленням до людей заслужив повагу. У літньому віці жителі міста Бєлово обирають цього українця мером. На своїй посаді Любомир Стасів успішно реалізував багато соціальних програм, в умовах суворого клімату на місці смітників посадив сади, зробив це місто відомим у регіоні музичним центром (навіть запрошував виступати симфонічний оркестр з Китаю!). При цьому син «ворога народу» не поривав зв'язків з дорогою йому Україною — постійно телефонував на Львівщину до сестри Оксани, писав їй душевні листи, цікавився справами у рідному краї.

Дуже переживав, коли сестра висилала йому газетні вирізки про розстріл Небесної Сотні, коли прочитав книгу Василя Шкляра «Чорний ворон». А якось відписав сестрі, щоб та більше не слала таких посилок, бо на місцевій пошті всю оту кореспонденцію з України шматують…

У березні 2019-го на 88 році життя Дмитро Стасів помер. В Україні його рідня цю печальну новину дізналася випадково, десь через… півтора року. Півтора року пані Оксана писала листа на знайому російську адресу, слала братові вітання з днем народження, Різдвом, Великоднем. Обговорювала, як збирається святкувати його 90-річчя. Але відповіді не отримувала. Їй і в голову не могло прийти, що брата уже немає серед живих. І що його дружина й улюблена внучка «не соизволят» повідомити про це рідню в Україні. «За ненадобностью», так би мовити.

У розмові з нами пані Оксана розповідала, що її брат мав до своєї дружини і внучки одне велике прохання-заповіт. Просив, щоб після смерті на надмогильному пам'ятнику викарбували слова із Шевченкової поеми про Прометея. І щоб посадили на його могилі кущ калини. До обох цих прохань ще за життя «дорога родина» в Росії ставилася іронічно, як до старечої примхи. Можна не сумніватися, що цієї останньої волі свого чоловіка-дідуся вони не виконали.

Оксана Добровольська важко переживає через таке зневажливе ставлення до пам'яті свого брата і до себе. Нічого не вдієш. Як писав поет, «умом Россию не понять». Як сто, двісті, п'ятсот років тому — так і тепер. Але для чого тоді путінцям верзти про те, що вони з нами — рідні? Насправді ми з ними чужі, ми — різні. В усьому. Навіть у розумінні таких речей, як життя і смерть.