Передплатити Підтримати

Не на зв’язку

Я належу до тих людей, що сахаються, коли починає дзвонити мобільний телефон. Серцебиття миттєво пришвидшується, а в голову лізуть дурні думки. На екран дивитися не хочеться. На мить мене опановує паніка: хто це може бути? що їм треба? як я маю відповісти? Ні, краще не брати слухавку

Тому звук у мене переважно вимкнений. Найчастіше телефоном я користуюся в односторонньому режимі — дзвоню тільки сам. Хоча навіть у цих випадках здається, що краще й зручніше написати текстове повідомлення. Благо, різноманітних месенджерів тепер удосталь.

Найбільше тривожності провокують незнайомі номери. У такій ситуації набір цифр на екрані схожий на загадкові й зловіщі ієрогліфи. Довго тримаю слухавку в руці й чекаю, поки дзвінок не припиниться. Можливо, телефонували з банку, хотіли запропонувати кредит. Або хтось помилився номером і російською шукає Аннушку. Це міг бути якийсь журналіст, що хотів почути мій коментар про останню гру нашої футбольної збірної. Мабуть, це дзвонили із запрошенням на якесь відкриття чи закриття, ювілей або похорон, фестиваль або дискусію. У кожному разі — мені про це краще не знати.

Раз на кілька років я змінюю свій номер, щоб мені поменше надзвонювали. Через це часто плутаюся в цифрах, не можу його згадати, коли хтось просить. Добре пам’ятаю тільки один номер — нашого домашнього стаціонарного телефону, якого вже давно немає.

2−19−52 — цей номер я не забуду ніколи. Як і номер двоюрідної сестри, однокласників Тараса, з яким ми спілкувалися на інтелектуальні теми, і Міші, з яким їздили купатися на ставок.

Пам’ятаю ще один номер, дівчинки з паралельного класу, якій я надзвонював і мовчав у слухавку. Все чекав, що підніме вона, але найчастіше по той бік дроту озивалися її бабця чи мама. Але я мовчав і тоді, коли до телефону підходила вона. Можна сміливо стверджувати, що я просто хотів почути її голос. Таке собі приречене на неуспіх залицяння. Якщо я ще колись зустріну її, то розповім про цю дивну форму уваги й любові.

Телефон у нас був червоний і пузатий, чимось схожий на квочку, що присіла на тумбочці. Виготовлений у ті допотопні роки, коли кнопок не було і доводилося викручувати диск. Завдяки тому диску я міг спостерігати, як з роками мій пальчик перетворюється на палець. Телефон дзвонив не надто гучно, але то були часи, коли цей звук я чув навіть з вулиці чи городу. І сторчголов летів до слухавки, на ходу скидаючи взуття у веранді. Кожен дзвінок був важливим. Спочатку дзвонили тільки до діда чи мами, але потім виріс я — і в мене з’явилися свої абоненти, у записнику яких оселявся номер 2−19−52 вже з моїм іменем.

Мені бракує тієї анонімності, яку дарував дротовий телефон. Він не висвічував номер, дзвінок був завжди однаковим, і його треба було встигнути прийняти. Через це кожен дзвінок був подією, а сказане по телефону мало свою вагу. Бо якщо домовилися здибатися о 13:00 в центрі біля пошти — то вже так було. Здається, в ті часи люди рідше спізнювалися і мали менше поважних причин для того, щоб не з’явитися на домовлену зустріч.

Та найголовніша розкіш, яку дарували стаціонарні телефони, — це можливість бути не на зв’язку. Вийти з дому чи роботи і не забирати всі клопоти й зобов’язання зі собою. Піти на каву і сидіти на каві з людиною, а не залипати в телефон. Піти в ліс і шукати гриби, а не перечитувати свіжі новини чи розсилки про знижки в мережі магазинів косметики. Не ляпати одразу язиком те, що спало на думку, а витримати паузу в кілька годин і кілометрів, відсіяти пусте, емоції і взагалі передумати комусь дзвонити.

Тож виходить, що в стаціонарного телефону був кабель, який буцімто обмежував наші комфорт і свободу, але в мобільного телефону виявилася значно гірша вада: невидимий повідок, що завжди й скрізь тримає нас на зв’язку.

Джерело