Душа простої української чорної баби знову кровоточить…

Джазовий фестиваль у Львові — місце дивовижних зустрічей. Одна з них виявилася для мене як відро крижаної води на голову. То була чиста імпровізація. Так буває, коли ніс до носа, після концерту потихеньку пробираєшся до виходу. І БАЦ: стикаєшся з людиною, яка одного разу зробила тобі дуже боляче…

Це було років шість тому.

Перед тим, як з'явитися в ефірі каналу «Прямий», я працювала на 2+2. Одного разу, дізнавшись про кастинг ведучих для ранкового шоу, я запитала у тоді ще генпродюсера «1+1 медіа» Олександра Ткаченка: «Чи не могла би я взяти в ньому участь?»

Відповідь була карколомна: «Ви в дзеркало себе бачили? Аудиторія нашого каналу не те, щоб… Я не готовий ризикувати рейтингами…».

Далі — шок, море сліз і звільнення.

Чи бачила я себе в дзеркало? Так бачила. Начебто нормальна. Та, певно, кольором шкіри для 1+1 не вийшла, на «Антоніну» (збірний образ глядача «Плюсів») не схожа.

Минуло майже 6 років. І ось я на Leopolisjazz, ніс до носа з нинішнім міністром культури Олександром Ткаченком.

У такі моменти річ не в «хоробрості», а в незрозумілій силі, що сама змушує тебе говорити.

Я нагадала Ткаченку про той епізод.

І знову отримала відповідь…

⁃ Так, а що ви хотіли б від мене почути? Вас влаштує відповідь, що зараз я б такого не сказав?

Я остовпіла. Але дружина міністра не мовчала. І навіть тикала мені чомусь, вважаючи за свій обов'язок, напевно, захистити чоловіка. Ну що ж, похвально.

⁃ Так, а може мені ще вибачення у Вас попросити? — сказав Ткаченко з «посмішкою» на обличчі.

Чи можна було тоді знайти інші слова для більш делікатної відмови? Впевнена, так. Будь-який розсудливий чоловік знайшов би що сказати. Можна було тепер просто попросити вибачення по-людськи? Звісно. А так це не просто хамство. Це расизм, хлопці. Вже я-то розуміюсь.

Кому, як не телевізійним топменеджерам та міністрам культури, просувати ідеї єдності в різноманітності в Україні? Але, мабуть, Олександр Ткаченко про таке не чув.

Ви скажете: маркетинг — Бог. А мені і всім, хто знає про цю історію, перше, що спадає на думку — хамство і расизм. Але не тільки.

Який, зрештою, з Ткаченка расист? Насправді це, на мою думку, — відсутність широти характеру, польоту фантазії, вміння приймати несподівані, сміливі, нестандартні рішення, які не вписуються в шаблонні уявлення про те, що сподобається, а що не сподобається нашій публіці. Боязнь ризикувати.

І знову про Leopolis Jazz. Концерт Кріса Ботті, після якого і сталася зустріч, буквально «порвав» зал. На сцені були музиканти різних кольорів шкіри. Уявіть, якби Кріс думав, як міністр культури Олександр Ткаченко? «Я їду в Україну, ця біла країна, ортодоксальна, християнська. Привезу я, мабуть, тільки білих музикантів. А то раптом не зрозуміють»…

І ще: уявіть таку ж ситуацію, як була зі мною, де-небудь на Заході, в Штатах, наприклад. Що було б з продюсером?

Так і не вдалося мені «закрити гештальт». І тепер моя, на 100% українська душа, душа простої української чорної баби, знову кровоточить…

Джерело