Між Путіним і санкціями. Що чекає на Лукашенка
Для наших західних партнерів настав час, коли треба або ухвалювати рішення, або розписуватися у власній безпорадності
Якщо ЄС та Захід в цілому не прореагує жорстко й адекватно на вихідку Лукашенка, тоді, вибачте за недипломатичне формулювання, об цей самий колективний Захід витиратиме ноги не лише Путін, але й Лукашенко, або разом.
Тому відповідь має бути жорсткою навіть попри те, що традиційно в таких випадках говорять: «Ну, ми ж не можемо карати білорусів, ми маємо карати режим». Але зараз йдеться саме про режим, який винен у тому, що білоруси страждають. І чим швидше цей режим буде покараний, тим легше в кінцевому рахунку стане тим самим білорусам. Тому я чекаю від ЄС справді жорстких і болючих санкцій.
Лукашенко особисто, як говорять деякі джерела, пов’язаний з виробництвом і експортом калію з Білорусі, а також нафтопереробкою через підставні структури. Подейкують, що він має певні особисті дивіденди зі, щонайменше, цих двох напрямів діяльності білоруської економіки. Отже, якщо це правда, то почати хоча б із цього. Транзит товарів так само міг би стати надзвичайно серйозною загрозою для білоруського режиму.
Але тут, як завжди, треба думати про альтернативні моменти і враховувати те, що може відбутися, адже тотальна блокада, з іншого боку, означатиме перехід Лукашенка в тотальну залежність від Путіна.
Чи це вигідно для Заходу? Думаю, що так само — ні. Отже, тут знову вирішуватимуть і мірятимуть міліметрами, що і як можна було б зробити для того, щоб і Білорусь втримати більш-менш суверенною державою, і не віддати її остаточно Путіну, і водночас покарати Лукашенка. Так що — завдання не з простих, але не реагувати уже не можна.
У Лукашенка наразі іншого напрямку, ніж російський, не залишилося. Але при цьому усьому він намагається, як робив це десятиліттями, гратися з Путіним, виклянчувати чергові мільярди, обіцяти і потім не виконувати те, що Путін хоче. А саме — фактичне поглинання Білорусі. Тому тут цікавою є позиція Заходу, який, розуміючи це, намагатиметься зробити так, щоб все-таки, остаточно, не поховати Білорусь як незалежну державу. Бо це — не в інтересах Заходу, щоб Росія проросла ще й Білоруссю, як просто своєю частиною.
Зустріч Путіна і Лукашенка, що відбудеться у п’ятницю, думаю, нічого нового не дасть. Покаже лише одне — те, що ми з вами давно вже знаємо, але те, що не хочуть ще до кінця розуміти деякі політики на Заході: в сучасній Європі є два тоталітарних режими — московський і мінський. І скільки би там не розповідали про Лукашенка, як останнього диктатора Європи, я із цим не погоджуюся, бо їх двоє. І вони рівноцінні у своїй суті, діях і загрозі для власних же співгромадян.
Щодо імпортозаміщення білоруських товарів, які споживає Україна. Скажіть, чому б львів'янам не робити автобуси, які відповідатимуть євростандартам? Можуть же, очевидно. Хіба ми не можемо налагодити в Україні — і про це вже говориться десятиліттями — видобуток української нафти? Але для цього українському уряду треба думати про стратегічні завдання для безпеки України. Якщо не дозволяти нафтовидобувним компаніям і не стимулювати їх до нового буріння свердловин, як це відбувається сьогодні, то очевидно, що ми будемо закуповувати російський дизель через Білорусь.
А якщо подивитися на цю проблему стратегічно, безумовно, ми її за рік не вирішимо, але протягом трьох-чотирьох років ми це можемо зробити. А за цей час не буде жодних проблем, щоб закуповувати цей дизель на світових ринках. Швидка переорієнтація на інші джерела постачання — цілком можлива. Але, на жаль, мені здається, що у нас є дві партії в Україні — партія імпортерів і партія експортерів. Так от, по-моєму, у нас партія імпортерів завжди виграє все те, що можна, й економічно, а потім, і політично.
І ще один момент — про ймовірність провокацій на українсько-білоруському кордоні. На превеликий жаль, ми тепер, фактично, взяті в кліщі — і з півночі, зі сходу, і з півдня Україна оточена реально і де-факто РФ. Путін жодним чином не питатиме у Лукашенка, а якщо питатиме, то отримає, безумовно, згоду на те, щоб перекидати свої війська туди, де Москві це буде потрібно. Тому сподіваюся, що наша влада реально оцінює загрози, які виникли не вчора і не позавчора у зв’язку із цим загостренням, а вже давно, і думаю, що наші збройні сили так само мають бути здатними давати відсіч і на північній ділянці нашого кордону.
