День перемоги і згубна солдатська шинеля...

В українських телеефірах 8−9 травня з’явилося прогнозовано багато аналітичних передач, фільмів про Другу світову війну.

Здається, з плином часу історики вже розібралися в її причинах та катастрофічних наслідках. І, попри облудні тези кремлівської пропаганди, довели, що у цій трагедії, у загибелі мільйонів, винен не тільки німецький диктатор і його нацистський режим, а й, чималою мірою — диктатор і режим радянський, який вів з ворогом закулісні імперські ігри-торжища. Утім, навіть у незалежній Україні, яка нині захищає себе від політичного спадкоємця Сталіна, дехто, з одного боку, намагається відбілити, героїзувати тоталітарну систему, а з іншого — очорнити борців з обома «ізмами». І у такий спосіб вмонтувати у свідомість українців брехливі московські стереотипи.

Один із проросійськи орієнтованих каналів в Україні, відмовившись від «святая святих» — комерційної реклами, провів у День перемоги цілий телемарафон «Наш полк». Назва його за стилістикою пере­гукується із російським проєк­том «Бессмертный полк». Треба визнати: під час того телемара­фону прозвучало чимало ціка­вої, пізнавальної інформації про події 80-річної давнини, зокрема про рядових героїв-солдатів, які винесли на собі весь тягар війни. Однак був і невиправ­даний пафос щодо дій вищого радянського керівництва (час­то — бездарного), багато мані­пуляцій та ідеологічних прово­кацій. Зокрема, під час цього ефіру ні з того ні з сього пока­зали кілька сюжетів про «звір­ства бандитів» у Західній Укра­їні. Автори виразно натякали на членів національно-визвольно­го підпілля (під його маскою, як документально доведено, діяли сотні загонів переодягнутих ен­каведистів). Суть цього сценар­ного прийому на марафоні зро­зуміла: розколоти українців на героїв і зрадників, скомпроме­тувати тих, хто з думою про незалежну Україну воював і про­ти коричневої, і проти червоної чуми…

На іншому телеканалі, за яким стоїть ще один олігарх, у свято крутили російський «фронтовий» фільм «Винищувачі». Показ його разом з двома сотнями інших у 2015 році заборонено Законом «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопрос­тору України» — як таких, в яких «міститься популяризація, агіта­ція, пропаганда тощо будь-яких дій правоохоронних органів, збройних сил, інших збройних, військових чи силових форму­вань держави-окупанта». Однак керівництво каналу чхало на цю заборону.

Ще на іншій «кнопці» одіозна особа, яка має тісні бізнесово-політичні контакти з Росією, за­стерігала наших співвітчизників від «намагань знецінити подвиг нашого народу і переписати іс­торію»…

Як видно, на темі війни хо­чуть зібрати політичні дивіденди. Без поваги до тих, кого вона за­чепила своїм чорним крилом. Бо розповідають про неї лише одну частину правди. Про інші воліють не згадувати.

У ці травневі дні про найбіль­ше людиновбивство сучаснос­ті я мав розмову з пенсіонеркою зі села Лапшина на Тернопіль­щині Ганною Чикотою. У неї до цього жахіття свій персональний стосунок, свій задавнений біль. На оту війну пішов і щасливо повернувся з неї, з медалями на грудях, батько майбутнього чо­ловіка пані Ганни — 46-річний Ми­хайло Чикота. Прийшов з фронту і взявся за свою звичну хлібо­робську роботу. Працював, ви­ховував маленького сина Слав­ка. Якось на прохання котрогось із односельців подарував тому свою солдатську шинель. А за якийсь час ця одяганка стала ре­човим доказом у кримінальній справі проти вчорашнього фрон­товика…

У повоєнні роки радянські ка­ральні органи проводили облави по навкололапшинських лісах, шукали «бандьор». Під час однієї із «зачисток» знайшли в упівській криївці пронумеровану солдат­ську шинелю. За інвентарни­ми цифрами швидко встанови­ли, що вона належала Михайлу Чикоті. І так само швидко цього чоловіка, що недавно повернув­ся з війни, «енкаведисти» потяг­нули «в райотдєл МГБ». Випи­тували про зв’язки із підпіллям, його чисельність, місця дисло­кації, спільників. А Михайло, не розуміючи, у чому його звинува­чують, лише розводив руками — і отримував за це болючі стусани. Кати із зірками на кашкетах не зважали, що перед ними — ве­теран «Великої Вітчизняної», що за бої з фашистами заробив на­городи. Били так, що вмивався кров’ю. Волосся на його голові геть усе повидирали…

Одного разу, пришкандибав­ши після чергових тортур додо­му, знеможений Михайло тихо і якось приречено сказав сво­їм рідним: «Більше я того не ви­терплю. Більше туди я вже не потраплю». А на ранок пішов і за­чепився на яблуньці у саду…

Своє життя загубили безви­нно тисячі таких, як Михайло Чи­кота, фронтовиків. Радянська влада не шкодувала солдатів Другої світової. Про їхню муче­ницьку смерть у концтаборах і КДБшних підвалах на проросій­ських телеканалах нині не роз­повідають…