Зона відчуження від держави

Сьогодні багато напишуть і скажуть про Чорнобиль. І я, як завжди, безпомильно ідентифікую, для кого катастрофа 26/04/86 персональна історія. І в кожному тексті, спогаді, сюжеті я відчую зв’язок між пережитим нами тоді, навесні 1986, і самовідчуттям, вибором, рішеннями, реакціями усі 35 років опісля.

Я пригадую холодний і вітряний перон київського залізничного вокзалу 4 травня 1986 року. Ми з мамою швидко біжимо вздовж поїзду Київ-Кременчук. Квитків нема, кияни в паніці намагаються виїхати з міста з дітьми. Мама, як і сотні інших людей, пробує домовитись з провідницями, щоб взяли мене у вагон з будь-які гроші, але це неможливо, усі місця, включно з полицями для багажу і відкидними сидіннями у коридорах, зайняті. У якийсь момент, коли поїзд уже рушає, якась жінка передає у відчинене вікно свою піврічну дитину і пляшечку з молоком і кричить: «Благаю, благаю вас, передайте у Полтаві Аллі Котляр, це сестра моя, вона зустріне». Коли поїзд набирає швидкість, жінка відстає, зупиняється і голосно плаче. Усі люди навколо, і моя мама теж, починають плакати. У цей момент я дивлюсь на червоне західне сонце і вперше в житті розумію, що над нами усіма нема нікого. Нікого старшого, дорослого, хто міг би нас врятувати, захистити чи хоч якось допомогти. Що ми цілковито-цілковито самотні, безпомічні, покинуті.

Пізнього вечора до нашої хрущовки під'їжджає службова Волга дяді П., маминого земляка, одного з секретарів Київського обкому партії.

— Слухай, нас збирав Згурський сьогодні. Вони не хочуть допустити паніки, не все офіційно повідомляється. Усіх, хто розголошує інформацію, хлопці з КДБ профілактують. Але ти вікна закрий, воду з крану не пийте, мийте голову щодня і малу краще переводь в Дніпропетровський університет.

— Це як? Вона півроку тому, як вступила в Київський. У неї курсова, іспити. Погрожують, що виключатимуть тих, хто не складе сесію вчасно.

— Не виключатимуть. І ще одне, зараз краще виїдьте з Києва. Бо, кажуть, там під реактором ще якась важка вода. Може бути ще такий вибух, що знесе Київ к чорту. Я своїх сьогодні вночі відправляю.

Наступного дня ми стоїмо на КПП на кордоні Полтавської області, мама таки знайшла машину, яка везе мене в село до бабусі. Авто перевіряє радіаційний контроль. У міліціонера на бланку надруковано: «Транспорт из очага». Він вписує туди наші київські номери, прізвища пасажирів і цифри дозиметра. На швах і кишенях моїх модних джинсів Wrangler дозиметр часто і голосно тріскотить. Міліціонер каже: «Зніми і прикопай відразу ж, як доїдеш, зразу ж. У кульок і прикопай, зрозуміла?». Я киваю. За кілька годин ми на місці.

 — Бабусь, мені сказали прикопати штани, радіація.

— Ще чого не бувало, ти як у тій пісні, що «дурна була та й послухала, з москалями та й поїхала». Ану давай сюди, я «Лотосом» відперу усю вашу радіацію.

Джинси Wrangler я носила ще років два.

У 1990 я з мамою у Філадельфії, в гостях в доктора С., американського хірурга українського походження. Він просить у нас дозволу зробити мені повне обстеження у клініці, де він працює. Його колегам цікаво, як вплинуло опромінення на мій молодий організм, чи є зміни. Весь наступний день я у госпіталі, навколо мене стоїть з десяток лікарів і стажерів, дивляться на показники крові, монітори УЗД, кардіограми, мамографію. На моїй папці пацієнта написано: «Miroslava Bartchouk (survived the 1986 Chernobyl nuclear explosion). Цілий день навколо мене тиша, якась співчутлива атмосфера, час від часу лікарі перекидаються незрозумілими мені фразами.

Того дня, лежачи на кушетці в рентген-кабінеті Філадельфійської клініки, я вперше в житті відчула інтерес і повагу до пережитого мною. Я зрозуміла, що хоча б когось цікавить те, що відбулось з моїм тілом, серцем, кров’ю, мозком. Що хоча б комусь важливо, що взагалі сталося з нами під час і після Чорнобиля. Наприклад, в розмові я розповіла, що восени 1986 року ми з однокурсниками кілька днів загрібали і вантажили на трактор опале листя в парку Шевченка біля університету. Американці запитали, чи повідомили нам, що це радіоактивно забруднене листя? Або таке: чому ми погоджувались влітку 1986 року їхати копати картоплю в колгосп на Чернігівщині і чи ми знали про дози опромінення? Чи видали нам дозиметри? Або: чи обстежувались ми протягом кількох років після аварії?

Чи ми знали? Чому погоджувались? Дозиметри? Чи мали ми вибір? Чи обстежувались? Мене вразили ці питання. Вразило те, що в людини є право їх ставити.

Сьогодні я маю всі відповіді, дивлюся на 1986 іншими очима, з іншого досвіду, віку, в іншій оптиці. Але чорнобильську травму, яка влилась у тоталітарну і колоніальну травму, ми переживаємо дотепер.

Десь тоді, коли люди на пероні залізничного вокзалу кидали у вікна потягів своїх дітей, або коли 18-річні незахищені солдати на очах країни лопатами скидали з даху реактора радіоактивний графіт, або коли науковців змушували брехати про рівні радіації, в свідомості мільйонів людей ще міцніше закріпився комплекс жертви, відчуття зраджених, обдурених владою, покинутих напризволяще ворожою державою.

На жаль, цей слід недовіри і незрідненості з державою, уже власною, триває досі. Як на мене, це одна з найбільш серйозних і небезпечних проблем сьогодення. Без перебільшення, це загроза для існування держави. Наскільки незворотна ця «зона відчуження»? Як її долати? Чи достатньо у нас історичного часу? Про це потрібно думати і відверто говорити сьогодні, згадуючи Чорнобиль.

Джерело