Передплатити Підтримати

У "Гамбіті Королеви" все добре до моменту, поки не з'являється образ СРСР

Чарівна казка про шахи

«Ґамбіт Королеви» або «Ферзевий ґамбіт»… Подейкують, назву цього модного мінісеріялу Скотта Френка й Алана Скотта від Netflix українською можна перекласти і так, і сяк. Головне — не змішати ім'я першого режисера з прізвищем другого. Боюся, це головна цікавинка цієї стрічки, на яку мало звертають увагу і яка губиться за суперпопулярним образом нової телеікони — Ані Тейлор-Джой, що зіграла вигадану шахову королеву Сполучених Штатів епохи холодної війни.

Можна скільки завгодно закидати тенденційність українському глядачеві загалом і мені конкретному зокрема, але на відміну й від автора однойменного роману Волтера Тевіса, й від сценаристів і режисерів, а надто історичних консультантів (мали ж і такі бути!), які працювали над стрічкою, значна частина нашої інтернет-авдиторії мала нещастя не просто народитись у найшаховішій країні, а й трохи прожити там і навіть пограти в шахи. Тому десь від середини серіялу для людей із досвідом життя в СССР настає непроста ситуація, коли цілком серйозна тема народження і непростого зростання шахового генія Лізи Гармон у нібито реальних США стикається з казковим образом вигаданої країни, створеної для художньої потреби.

Проте ще більшою наївністю було би закидати творцям серіялу, зробленого за лекалами чарівної казки, щось на кшталт відходу від принципів реалізму. У якомусь сенсі цей серіял є всуціль оніричною візією, для якої реальність є всього лише приводом, а ідеологічна складова передбачає, що найефективніша перемога відбувається не у просторі історичної правди, а у світі людської уяви сучасної людини. Тож я й розумію американців, які заднім числом викрадають у СССР історію світової шахової держави другої половини ХХ століття. І навіть десь поділяю їхню інтенцію: вкрасти щось у росіян позавчора — це все одно, що позбавити їх цього сьогодні. Певна річ, у якомусь сенсі така крадіжка цілком відповідає ситуації постправди. Важливо не просто перемогти Росію, а зробити це з максимальною ефектністю й емоційною переконливістю.

У світі людської уяви можливі й не такі кульбіти. І річ тут навіть не в спотвореному образі СССР, де маленький хлопчик пропонує героїні на сніданку «водки», і не у відвертій неправді: реальний хлопчик не міг працювати в совєтському готелі кельнером наприкінці 1960-х — початку 1970-х, а якраз ішов сутінковим зимовим ранком на уроки або сидів на політінформації у класі, якщо то була середа… Совєтські люди могли масово, а особливо публічно вболівати за американку лиш у снах. Навіть якби вони й хотіли, то ніколи би не наважилися показати це в публічному просторі. Це факт, який не потребує доказів.

Відходом від принципів реалізму є не лише один коротенький епізод-ґеґ у готельному ресторані чи прояви масової істерії щодо древньоіндійської «гімнастики для розуму», а й увесь образ совєтської країни. Проте всі окремі елементи складаються в образ досить симпатичної історичної потвори, де живуть всуціль добрі люди, закохані в шахи, яких можна вільно відокремити від нелюдського режиму. Тому шахи стають тим конструктивним мотивом, який і виправдовує загалом покірне й лояльне до цього режиму совєтське населення, виводячи тему історичного протистояння двох наддержав епохи холодної війни у сферу чистого гуманізму. Бачите, тоталітаризм — це не тільки ҐУЛАҐ і психлікарні для інакодумців, а ще й Ботвіннік зі Смисловим і Талем. Хіба може бути країна, що народжує шахових геніїв, «імперією зла»? Іноді складається враження, що хтось зі сценаристів читав «Дванадцять стільців» Ільфа і Петрова, сприйнявши бендерівський прожект Нью-Васюків за чисту монету.

Спробую згадати власну реальність кінця 1970 — початку 1980-х років.

На весь під'їзд із двадцяти помешкань нашого конкретного під'їзду найшаховішої країни світу шахи були лиш у двох. Я це точно знаю. Для пересічної совєтської людини ця гра була ознакою «задротства» і справою якщо не девіянтів, то ексцентриків і невдах. Властиво кажучи, у фільмі досить правдиво це показано в перших серіях: дівчинка Ліза «втекла» в шахи. Так само в СССР у шахи «тікали» численні фізико-математичні генії, яким на заваді їхнього кар'єрного зростання стояла п'ята графа серпасто-молоткастого паспорта. Шахи неможливо було заборонити тільки тому, що вони виконували шалено важливу ідеологічну функцію у протистоянні із Заходом. Єврейських геніїв боялися допускати до військових секретів, але не використати їхні таланти було би неабияким недоглядом.

У шахи не грали на перервах у школах. У них і грати вміли далеко не всі, а більшість не знала, як ходять фігури. Шахи викликали підозру, а не захват. Вони культивувалися лише в закритих групах — наприклад, у цехах або бригадах заводів. Щоб не здуріти від щоденного маразму, що пер з усіх щілин, грали на обідніх перервах або й замість роботи, коли послаблювався контроль. Були заводські самородки, які без книжок і шахових журналів виробляли в шахах таке, що, здавалось, якби їм трохи теорії, то вони могли би й до ґросмейстерів дорости. У парках могли грати пенсіонери, авжеж. Дві, максимум три дошки на стотисячне місто. О, так, були й шахові клуби. І турніри теж. Але їх не обговорювали широкі кола людей. Усе трималося винятково на ентузіастах.

У шахи тікали, бо це була дозволена форма ескапізму. Для багатьох людей — чи не єдина. Шахи і футбол. Футбол і шахи. «Після футболу зіграємо в шахи чи після шахів подивимося футбол?» Коли ти грав у шахи, тобі не капали на мозок. Людина могла побути наодинці з собою. З усіх шахістів мого міста лише один заграв на міжнародній арені і входив певний час до рейтингів FIDE. Його звати Олександр Фінкель. Він був унікальний, як на наше місто. І не лише в шахах. Некоронований король кам'янецьких «задротів», майбутній золотий медаліст, син Семена Фінкеля — найбільшого міського ентузіяста шахів — ще й добре грав у футбол. Ми на стадіоні з ним познайомились і досить тепло спілкувались аж до його від'їзду. Але це був виняток, який лише підтверджував правило. Він би не зумів наблизитися до шахової еліти в СССР чи в незалежній Україні 1990-х. Тому його тиха, без особливих злетів шахова кар'єра могла втілитися лише на еміґрації.

Шахи завжди були справою одиниць, а не мас. Великі шахи були елементом гри на іншій шахівниці — політичній. І так само ретельно контролювались, як і все інше. Але перетворення їх мало не на прекрасну релігію заднім числом — приблизно така ж гіпербола, як і міт про «самый читающий в мире народ». І от парадокс: до такого додумалися чомусь не росіяни, які полюбляють вихваляти себе в минулому, а саме прекраснодушні американці. Саме вони раптом подарували постсовєтським людям цю гордість, до якої вони не мають жодного стосунку.

Тому, повертаючись до «Ґамбіту Королеви», все в цій стрічці добре лише до моменту, поки в ній не з'являється образ СССР. Чудесна шахова інопланетянка Аня Тейлор-Джой другу половину не рятує десь так само, як, на превеликий жаль, не витягує собою «The Undoing» — теж новинку, але вже від не менш опінієтворчої компанії HBO — прекрасна Ніколь Кідман і не менш переконливий, хоч і вже досить знесилений кінематографом, Дональд Сазерленд. Але це вже зовсім інша історія.

Джерело