Передплатити Підтримати

Вєрка Сердючка показала Йому зоряний кокошник, Ірина Білик – чужі шльопки

«Руйнування держави починається з руйнування її музики. Народ без чистої і світлої музики приречений на виродження».

А найгірше — навіть не все те, про що ви говорите. Найгірше — що двом наймогутнішим на теренах від Сяну до Дону групам народонаселення, тобто українофобам і олігофренам, вдалося зробити разом неможливе: збридити мені ще не так давно милий серцю зелений колір. Бо ж відомо: життя і надія, травичка й листочки, оливки й огірочки — все воно зелене. Як і придбана років двадцять тому серія шедеврів світової мудрості, до яких я відтоді періодично зазираю в хвилини нестерпної розгубленості й когнітивного дисонансу.

Впередостаннє, пригадую, було так. Байдикував я у своєму невеличкому — історично й архітектурно спільному з церквою — дворі, умиротворено втикаючи в апсидні вітражі. Аж тут із вулиці у двір нетвердо, але в швидкому темпі втанцювала виснажена щоденними, судячи з вигляду, тренуваннями середнього віку спортсменка. У кожному разі штани на ній були спортивні, з лампасами. Їх вона рішуче й спустила нижче колін, присіла і, дивлячись мені в очі, виклично запитала під акомпанемент власного дзюрчання: «А шо дєлать, мущіна, єслі я хочу ссать?».

То от у таких приблизно випадках рука моя й тягнеться до зелених книжечок у пошуках відповідей на фундаментальні питання буття. Хтозна, думаю в таких випадках я, може, якийсь Лао-цзи десь на цю тему щось уже сказав. Щось про безмежну гармонію всесвіту та взаємопроникнення Інь і Ян, ілюзорна суперечність між якими безслідно розчиняється в незбагненному для логічного розуму потоці Дао, здатному допровадити просвітлену від самого ранку істоту куди завгодно, зокрема й під стіни церкви, бо «шо дєлать»?

Втім, фізіологічна потреба — річ природна, тож якщо іноді й бентежить людську душу, екзистенційного жаху все-таки в ній не породжує. На відміну від галайстри дегенератів, які хочуть не «ссать», а «пєть». І не будь-де, а в Києві на Софійській площі. І не будь-коли, а в День Незалежності України. І не просто так, а з благословення захриплого від перманентних кривлянь попандопула, якого ці дегенерати вважають своїм президентом і з яким вони в недалекому минулому спільними зусиллями обслуговували один золотобатонний тупий предмет. Предмет той теж, до речі, все ще сприймає сам себе як легітимного президента.

Скорчивши серйозну, як йому здається, міну, попандопуло грізним, як йому здається, тоном натякнуло всіляким зайвим, щоб не плуталися під ногами, згадало Ярослава Мудрого, гетьмана Хмельницького, Акт Злуки й вигнаних нацистів, розказало на тлі смерті сержанта Журавля, що «Україна своїх не залишає» — і попросило у Бога для української землі тисячоліть миру, злагоди та процвітання. «І ми віримо, — увірувало попандопуло, — що це точно настане, бо надсилаємо прохання до Неба саме з цього знакового місця». Після чого, аби Бог не засумнівався в щирості нашої колективної молитви, Вєрка Сердючка показала Йому зоряний кокошник, Ірина Білик — чужі шльопки, а Наталія Могилевська — свої, маю надію, труси. Шкода Кобзон не дожив: міг би на радість Кравчуку з Фокіним і Єрмаку з Татаровим посяяти на головному українському державному святі медалькою героя ДНР.

Споживши за пів години рекордну дозу гидоти, я вирішив, що іншого способу самопорятунку немає: мушу спробувати вигнати клин клином. Не в сенсі гидоту гидотою, а в сенсі зелене зеленим. І на кілька днів обклався все тими ж безсмертними книжечками. Почав, звісно, з Конфуція — найбільшого в Давньому Китаї збирача, класифікатора й теоретика музики, а також найавторитетнішого спеціаліста з офіційних ритуалів.

Чому найвпливовіший і, сказати б, найдержавніший за всю історію Китаю філософ так переймався саме цими галузями? Та тому, що саме їх і вважав найважливішими, розуміючи музику як сутність існування народу, ритуал — як його форму, а гармонійний взаємозв’язок між ними — як необхідну умову безпеки й розвитку держави. Відповідно: «Руйнування держави починається з руйнування її музики. Народ без чистої і світлої музики приречений на виродження».

Уявляю собі, як би відреагував Конфуцій, побачивши, що влада зводить урочистий державний ритуал до рівня гідного третьосортної забігайлівки корпоративчика, і послухавши, які пісеньки на тому корпоративчику лунають. Точніше, не уявляю, а знаю, бо ось його слова: «Це мелодії царства в процесі загибелі, управління в ньому було безладне, народ із нього втікав, і зупинити все це було вже неможливо».

Коротше, ну його, того Конфуція, не додає він щось оптимізму. Ліпше я на теми улюбленого даоса Чжуан-цзи пофантазую. Який — наче про зекоманду і всіх тих зелебобиків — писав: «Чи достатньо слуг і служниць, щоб управляти одне одним? Чи існує серед них справжній правитель? Знайдемо ми його чи не знайдемо — це йому ніяк не допоможе і не зашкодить».

Ех, жив би Чжуан-цзи сьогодні, то, певно, склав би таку притчу: «Одного разу Зеленському наснилося, що він — президент України, який весело пурхає над руїнами своєї держави. Він насолоджувався від душі й не усвідомлював, що він — Зеленський. Але раптом прокинувшись, він здивувався і не міг зрозуміти, чи це Зеленському снилося, що він — президент України, а чи це президентові України сниться, що він — Зеленський. Це й називається перетворенням речей, тоді як між Зеленським і президентом України неодмінно існує різниця».

А де Чжуан-цзи, там уже поряд і єдине, мабуть, релігійно-філософське вчення, спроможне примирити людину навіть із чимось таким, як цьогорічне святкування Дня Незалежності на Софійській площі. Маю на увазі, звичайно, буддизм. Насправді, заспокоюють нас буддисти, і кокошник Сердючки, і труси Могилевської, і решта шльопків з ушльопками — все це нам тільки примарилося, бо всьому цьому просто нема де бути. Бо нема на світі України, та й світу, як на те, нема. Весь видимий світ — це лише плід нашої заплутаної в тенетах пристрастей свідомості. Чи ж варто, знизують плечима буддисти, аж так дратуватися з приводу власних галюцинацій?

Тому-то, «вбивши двох царів, знищивши царство разом із його підданими, брахман залишається незворушним». Хто собі як, а я особисто вже не годен дочекатися, коли стану брахманом.

Джерело