Друга світова скалічила нашу ментальність. Маємо її змінити

Досі воюють у інформаційному полі: свастика, серп і молот, Тризуб, зірка Давида, різноманітні орли, кольори, триколори тощо.

Досі пропагандисти хочуть нас змусити повірити у «великую победу русского народа» без участі українців, білорусів та інших народів імперії. Повірити у визначну роль у цій перемозі комуністичної партії, ідолів Сталіна та Жукова.

Але для вдумливих людей є інші теми. Наприклад, ментальні продовження війни: у піснях, фільмах, книгах, усних легендах. Те, що нас досі оточує.

Хороший метод — порівняння. Якщо порівнювати відтворення війни (а, значить, і відчуття людей про війну) у сучасному епосі. Що нав'язується нашій підсвідомості у піснях, фільмах, романах? Наприклад: «Но только нам нужна одна Победа/Одна на всех, мы за ценой не постоим».

Тобто перемога важливіша за людське життя. І зараз російські пропагандисти кажуть: «в этом была необходимость, без сильной руки и крайних мер не было бы победы». Тому, так би мовити, мотивацією був наказ № 227 «Ни шагу назад». І ще. Виховувалося, ширилося: «жила бы страна родная — и нету других забот».

І для порівняння. Усі пам'ятають американський фільм «Рятуючи рядового Раяна». Ідея фільму: американський генерал дізнається, що якась мати у якійсь Арізоні втратила двох синів. І уся американська армія рятує третього. Щоб останній син повернувся до матері.

Для американців це важливо — почуття матері та життя солдата. Бо так їх нація сприймає правду війни. А ми сміємося з америкосів: по-дурному витрачають ресурси. Але кожен про себе думає: от би про мене хтось так дбав.

Американські генерали за кожного солдата відповідальні. А у РККА — солдат за все відповідає.

Ви можете собі уявити сюжет радянського фільму: Жуков дізнається, що на Лютежському плацдармі гине двоє з трьох синів матері з якогось села під Конотопом. І Жуков вирішує врятувати для матері останнього сина. Щоби не залишилась на старість мати сиротою.

Уявили? А насправді дії будь-якого Жукова викладені в улюбленому багатьма фільмі «Батальйони просять вогню» — там командир посилає на смерть два батальйони для того, щоб відволікти увагу ворога.

Для російської ментальності — це необхідність. Це справедливо. А для нашої? Хіба ми усі, стираючи сльози і пишаючись подвигом солдатів, погоджуємося, що інакше як віддати на заклання 700 молодих хлопців (два батальйони) — іншої можливості не було? І генерал у наших очах — теж герой. Бо йому все життя тепер мучитися, що послав на смерть солдатів.

Така його карма. Ми б не змогли. А він, бідний, зміг, молодець. Послав солдатів на смерть. А сам живе, мучиться, переймається, горілку п'є, похоронки підписує. З ППЖ через силу спить, так йому важко. А в мемуарах напише, що так було треба.

Якщо ми так думаємо — може, ми маємо ментальне каліцтво? Може, тому нам рано до Європи?

У багатьох фільмах про наших розвідників є бродяча легенда: розвідник (перевдягнений у фашиста), повертається з відпустки з Німеччини і переходить лінію фронту — до своїх.

Реальна легенда, бо насправді, до початку тотальної війни (кінець 1944-го), німецькому солдату була «положена» щорічна тритижнева (без дороги) відпустка. А ще кожному загиблому німцю мав бути наданий індивідуальний гріб.

Це тільки в РККА «на братских могилах не ставят крестов». Бо заморимося стругати гроби. Бо нам так подобається. Висоцький цим пишався: так, ми такі. І ми досі пишаємося з ним?

А ще в німців до кінця 1944 року була постільна білизна. А у РККА — воші — від прожарки до прожарки. І ми не соромимося. Ми — цим пишаємося. Ніяких відпусток. Війна, що ж поробиш.

Мій дядько — орденоносець, старшина роти розвідників, пішов у армію в 1940-му і повернувся у рідне село восени 1945-го (указ про демобілізацію по трьох пораненнях). А кожен Ганс після поранення їхав до Гретхен. Бо це — ставлення до солдата у фашистів.

Але ж ми не фашисти! Треба Родіну захищати. Солдат після шпиталю має швидко повернутися у частину. І — вперед. За Родіну! За Сталіна!

Ми досі живемо за версією: «так було треба».

Кому треба? Чому треба? — Державі? Так, державі. «Родина слышит, Родина знает!». Це — імперський принцип.

І ми досі, захоплюючись тими фільмами, — шануємо імперію у її міфах.

Як колишній чиновник, стверджую: більшість управлінців не можуть відрізнити основні критерії у визначенні якості управління: результативність і ефективність. Для більшості — ментально — це одне і те ж. Пояснюю. Результативність — це відношення мети до результату.

Приклад. Війну закінчено у Берліні і Празі. Результат зрозумілий. Перемога відбулася. І хто спробує заперечити результативності РККА?

Але є інший критерій. Ефективність — відношення затрачених ресурсів до заявленої мети, і до отриманого результату. І тут — жах. Для досягнення мети ми тільки людських ресурсів загубили… Ой… За скромними припущеннями один до двох.

Під Дем'янськом у 1942-му німецькі кулеметники сходили з розуму. Їх вчили, що є люди, і їх треба любити. А тут, за спогадами очевидців, кулеметник вбивав щодня 500−800 живих людей. Червона армія наступала тупо і глупо. В лоб. Не жаліючи людей.

Солдати вермахту втрачали глузд тому, що не могли зрозуміти логіки червоних генералів. Хіба можна відправляти людей на смерть, як у тирі? Вони ж не знали, що в СССР «за ценой не постоим». Це було ефективне командування?

І нікому розказати про дніпровські плацдарми. Свиточники (саме так їх називали) Сумської, Полтавської і Чернігівської областей таки дали результат. Київ узяли до 6 листопада. Потішили дядю Джо (Сталіна).

А ефективність цього результату: тільки хлопців 1924—1926 років народження, тільки однієї школи (Лохвицької середньої школи № 1 Полтавської області) польовим воєнкоматом 2436 від 15 вересня 1943 року було призвано 98 осіб. А присягу 7 листопада (після боїв на плацдармі) прийняли аж шестеро. Інших Родіна забула спитати, як звали.

Загрібали мертвих в братську могилу на плацдармі грейдером, а це був абрейт зі зламаного танка з ковшем, який насував землю у викопаний рів. І бігали круг ями кілька мамок (приїхали з клунками підгодувати діток, а потрапили — ховати), просили: «дайте поховати по-християнськи». І розлючений особіст бив їх дрючком, щоб не «валували з розпачу».

І плакав мій майбутній учитель, Заславський Іван Федорович, бо залишився один в строю з усього класу, і йому було соромно, що так йому повезло — вижити. І ніхто б не знав про це, аби він одного разу не посоромився це розказати…

Саме тому управлінські методи України (та і Росії) — це методи РККА 1941 року. Нічого не змінилося.

Принцип вермахту: делегування повноважень. Є стратегія. Генерали креслять стрілки. Є оперативні розпорядження: кому куди бігти. А далі — на рівні тактики — гауптмани і оберсти здійснюють подвиги і несуть відповідальність за прийняті рішення.

Головний принцип управління: навчити, дати повірити у себе, і не морочити голову виконавцям. Їм у бою видніше.

Ось чому німці били усіх 1941-го року. Командири РККА боялися приймати рішення без комісарів, верховного командування, безлічі інструкцій. Солдат був не гірший німця — просто командири були без ініціативи. Потім навчилися у німців, їх перемогли. А потім, у мирний післявоєнний час, місце ініціативних командирів знову зайняли солдафони. Карма.

Управлінський європейський принцип: довго розмірковуємо над прийняттям рішення — аналізуємо, вивчаємо альтернативи, радимося з експертами, проговорюємо варіанти, визначаємо виконавців. Демократія, блін, що поробиш.

А потім, після прийняття рішення, підкоряємося обраному варіанту. І рішення виконуємо. Швидко. Розмови — до прийняття рішення. Дія — після.

У нас по-іншому. Хтось приймає рішення — і ніяких розмов. Усі з подивом визначають, що обговорення було хтозна-десь, у якійсь наче вертикалі, а норматив — ось він. Виявляється, законом можна когось зачепити? По-любому, це буде «гарна людина», чи «порядний бізнес», що не ясно? Тому, після чіткого і зваженого вертикального рішення починається виконавчий бардак в інтересах «правильних людей». І у нас саме цей управлінський метод чомусь називається «демократія».

Здавалося б, наша карма — суцільна і суспільна поразка? Але — ментальність — поняття змінне, від покоління до покоління. Німці видихнули після двох світових воєн. І стали жити краще без арійства. Британці заспокоїлися від місії білої людини Кіплінга. І фунт — стабільна валюта, хоч Імперії вже нема.

Я все зроблю для «жила б країна рідна». Але без цього уряду. Цих «слуг». Цього президента. А для цих людей. Я певен, що потрібні нові стандарти і символи. Тільки об'єднання маси небайдужих може змінити країну. Але, передусім, потрібно змінити власну ментальність.

Ми мусимо не розмахувати прапорами, а поховати останніх солдатів Тієї війни.

Ми, нарешті, «постоїмо» за ціною тієї війни. Ми, потомки тих, хто взяли не одну столицю, — нарешті візьмемо свою. Ми, потомки тих, хто ніс удавану Свободу іншим народам, нарешті станемо вільними самі у своїй країні.

Менше понтів і шаблонів. Більше аналізу і щирості. І вони не пройдуть.

Джерело