Передплатити Підтримати

Українська "партія Кремля" раптово ожила і у неї з'явилися союзники

Патріотів атакують під "ліберальними" прапорами, а лібералів – під "патріотичними"

Після анексії Криму багатьом здавалося, що внутрішній український політичний пасьянс змінився назавжди. Але ті, хто програв у 2014-му, тепер намагаються взяти реванш.

Після Майдану і російського вторгнення проукраїнський табір розділився на патріотів і лібералів. Патріоти вважали головною загрозою війну. Ліберали — корупцію. Патріоти були зосереджені навколо ідеї суверенітету. Ліберали — навколо ідеї реформ.

Незважаючи на відмінності, спільного у цих двох таборів було багато. Володимир Єрмоленко якось писав, що український громадянин після початку війни опинився в складній ситуації. C одного боку, йому потрібно захищати безпеку держави. З іншого — йому необхідно захищати особисті свободи.

Все закономірно. Ти не можеш бути лібералом і не бути при цьому патріотом — бо йде війна. Ти не можеш бути патріотом і не бути лібералом, бо Кремль почав цю війну лише для того, щоб не дати Україні стати частиною ліберального Заходу. Фігура атакуючого визначає твої ідеологічні координати — а тому доводиться зшивати тепле і м'яке в загальне і неподільне.

Єрмоленко писав про те, що для нової України непатріотичний лібералізм і неліберальний патріотизм в однаковій мірі шлях в нікуди. Заковика була лише в тому, що обидві ці платформи (лібералізм і патріотизм) перебувають в серйозному конфлікті. А тому вимагають постійного діалогу та вміння чути.

Через п'ять років стало ясно, що вміння вести діалог — не наша сильна сторона. Обидва табори за п'ять років встигли розмежуватися остаточно. І ті й інші в результаті стали об'єктом атаки тих, хто хотів взяти реванш. Просто патріотів атакували під «ліберальними» прапорами, а лібералів — під «патріотичними».

Українських патріотів звинувачували в здачі ліберальних позицій. Мовляв, «плодять корупцію», «завалили реформи», «займаються показухою замість перетворень». Табір прихильників українського суверенітету зносили бульдозерами ринкового порядку денного. Оголошували їх головною перешкодою на шляху економічного процвітання. Кожен критик — незалежно від його реальних поглядів і цілей — спершу одягав ліберальний білий одяг і потім обрушував всю міць свого гніву на противника.

В результаті порядок денний суверенітету і його носіїв загнали в Україні в маргінез. Будь-яка репліка з цього табору наштовхувалася на звинувачення в проплаченості і кровожерливості, корупції і нещирості. А будь-кого, хто виступав з цих позицій, миттєво зараховували до «порохоботів» і закликали не сприймати всерйоз.

А слідом все це — в дзеркальному форматі — стало відбуватися з українськими лібералами. Деякі з них встигли пережити інавгурацію Зеленського і навіть потрапили в його перший уряд. Просували приватизацію, реформи і ринки. І вся публічна кампанія по їх знищенню велася з «патріотичними» прапорами. Мовляв, «здають країну під зовнішнє управління», «засилля іноземців у держкомпаніях», «лобісти МВФ і Брюсселя». Результат нам відомий.

Через шість років після Майдану обидва українські табори опинилися неабияк знекровлені. «Партія суверенітету» і «партія реформ» не зуміли домовитися — і обидві опинилися під ударом. Але весь цей сценарій можуть записати собі в заслуги ті сили, які програли в 2014 році.

Та сама українська «партія Кремля», яка після анексії Криму здавалася приреченою на в'янення, раптово ожила. Її позиції слабші, ніж раніше, але тепер у неї з'явилися союзники. Мова про оточення окремих олігархів, які відчули себе переможеними і тепер хочуть відігратися. І вибір ними способу дискредитації супротивників теж не випадковий.

Після російського вторгнення патріотична і ліберальна теми мали найбільшу легітимність в країні. Ті, кого це не влаштовувало, навчилися вдало мімікрувати. І тому спершу ми спостерігали за тим, як за допомогою «ліберальних» докорів прасують «сектор суверенітету». А слідом — як лібералів атакують звинуваченнями у браку патріотизму.

Обидва ці табори були вихідцями з Майдану. Шість років тому вони стояли на одних барикадах. Але до початку нового десятиліття встигли обрости вантажем недовіри і досвідом взаємних образ. І навіть тепер вони відмахуються від діалогу і перекладають провину на сусіда. Кожен має намір гордо йти на дно поодинці — аби лише не погоджуватися на компроміси. Всі готові і далі обмінюватися артилерійськими ударами, не помічаючи, що в їх борт підводні човни всаджують торпеди.

Чудовий план, хлопці. Надійний, як швейцарський годинник.

Переклад з російської

Джерело