Нація телевізора повстала

Телевізійні кадри, що ілюструють переляк і протести жителів містечка Нові Санжари, які стурбовані прибуттям до місцевого санаторію евакуйованих з ураженого коронавірусом Китаю, фрустрували частину українського суспільства. У день, який сприймається в Україні як дата пам’яті і солідарності (саме 20 лютого шість років тому від пострілів силовиків Януковича в центрі Києва загинули десятки учасників протесту), українці зіткнулися з невдоволенням співвітчизників, які не хотіли приймати евакуйованих і готові були перекривати дороги. Причому в різних краях країни: спочатку у Львівській та Тернопільській областях, коли з’явилися чутки про розміщення евакуйованих в цих регіонах, а потім і на Полтавщині, коли місце розміщення було остаточно визначено.

Але мене дивує не реакція стурбованих тим, що відбувається, громадян. Мене дивує здивування політиків, журналістів, громадських діячів, що в черговий раз продемонстрували, яка дистанція відділяє їх від народу, про чудесні якості якого вони не втомлюються нагадувати, коли перебувають у хорошому настрої або коли наближаються чергові вибори.

Власне, про вибори. Те, що сталося в Нових Санжарах, — природне продовження тріумфального успіху Володимира Зеленського. Українці — перша нація, яка на чесних демократичних виборах обрала президентом телевізійний персонаж, практично ожилого Міккі-Мауса. Людину, про яку не знали практично нічого, від якого чули тільки написані іншими тексти реприз, який за весь час передвиборчої кампанії практично не з’являвся на публіці і навіть на дебатах на стадіоні зачитував супернику запитання з інтернету. Зеленський, пам’ятається, під час цього виступу назвав себе «вироком Порошенка», не розуміючи, що насправді підписує вирок своєму власному правлінню. Він виступав від імені «нації телевізора». І ось тепер ця нація телевізора озброїлася проти його влади.

У людей, які вийшли на мітинги в Нових Санжарах, є для цього причини. Кілька тижнів телевізор розповідає їм про нове небезпечне захворювання, про те, що причини і можливості зараження досі до кінця не з’ясовані, що ліки не знайдено, що країни, які евакуюють своїх громадян з Китаю, намагаються поміщати їх на час карантину в ізольованих приміщеннях, що пік епідемії не пройдений, що в Україні немає тестів для виявлення захворювання… Хто не захвилюється в такому випадку? Можливо, тільки той, хто довіряє власній державі.

Але ніякої довіри до держави в Україні (як, власне, і в інших колишніх радянських республіках) не було зроду. І не з’явилося. Високий рейтинг довіри Зеленського виявився його власним рейтингом, рейтингом любові до телевізійного персонажа, а не до керівника країни. Державі українці як і раніше не вірять, від неї очікують гіршого. І практично не сумніваються: місце, куди привезуть евакуйованих, стане українським Уханем. Для того щоб розвіяти страхи, чиновники повинні були б працювати з громадянами: заздалегідь вибрати місце, де розмістять евакуйованих, продемонструвати його ізольованість і захищеність, роз’яснити, що люди, яких привозять з Китаю, нічим не хворі, що їх евакуюють заради їх же власної безпеки.

Замість цього ми стали свідками безглуздої спецоперації з літаком, що кружляє над країною, і загонами Національної гвардії, що проривають кордони протестувальників. Спецоперації, головною фігурою в якій виявилася не міністр охорони здоров’я, а змушений заспокоювати співвітчизників міністр внутрішніх справ, що дістався Зеленському в спадок від Майдану. Яка жахлива безглуздість! До цієї спецоперації був не менш безглуздий виступ самого президента, який пригрозив розмістити евакуйованих у резиденціях своїх політичних опонентів в престижному містечку Конча-Заспа під Києвом. І що повинен був подумати телеглядач з Нових Санжар, дивлячись цю репризу за участю свого улюбленого героя? Чи повинен він був вирішити, що евакуйовані не становлять небезпеки, якщо сам президент готовий використовувати їх як «біологічну зброю»? Чому він повинен був зрадіти, дізнавшись, що цю «зброю» везуть не до багатіїв у Конча-Заспу, а в його власний маленький будинок — будинок, де ніколи не вимикають телевізор, коли показують «95 квартал»? Чим він завинив?

Ця історія — не про коронавірус і навіть не про довіру до держави. Вона про те, що популізм хороший, коли політик куражиться на стадіоні. Але зіткнення з будь-якою справжньою кризою миттєво оголює слабкість, неефективність і безперспективність будь-якої популістської влади, навіть тієї, яка прийшла прямо з телевізора.

Переклад з російської

Джерело