Передплатити Підтримати

Учасники бойових дій

Ми всі хочемо завершення війни. Але навряд чи вона закінчиться для нас з припиненням боїв

У військовому госпіталі Кобленца лікуються поранені українські військові. Українців тут почали приймати ще 2014 — спочатку поранених на Майдані, потім військових. Пам’ятаю, ми з музикантами вперше заїхали сюди восени 14-го, під час гастролей Німеччиною. Провідали наших, поговорили, якісь подарунки привезли. А ось минулого тижня знову трапилося сюди повернутися. Українці, з якими перетнувся в Кельні, запропонували заїхати, поспілкуватися. Сіли в автівку, поїхали в Кобленц.

Уже в госпіталі зустріли панотця і теплий натовп українців, які швидко накрили для поранених цілий стіл всього смачного. Питома й симпатична українська звичка — за будь-якої незрозумілої ситуації влаштовувати вечорниці. Військових тут четверо. Двоє у кріслах-каталках, інші двоє ходять самі. Бахіли, захисні накидки. Сліди опіків на обличчях, в одного гіпс на руці. Трішки соромляться загальної уваги, але виявляють гостинність — помітно, наскільки їм важлива ця присутність земляків, їхня підтримка. Ну й за сигарети окремо дякують. Молодший посміюється, весь час щось розповідає, старші більш серйозні, більш мовчазні. За п’ять років тут нічого не змінилося — та ж лікарняна стерильність, ті ж утомлені травмовані погляди поранених чоловіків, слова підтримки, слова подяки. Головне — не переводити розмову на політику: політика тут недоречна, фальшива. Тому краще про погоду.

Скільки трапилось їх зустрічати — чоловіків по війні, чоловіків, які відвоювали. Життя зіштовхує з ними, ніби нагадує про те, що з нами всіма відбувається вже шість років. Щоби не забували. Щоби не сміли забувати. Десь посеред вулиці, чи в компанії, чи на літературному вечорі хтось згадує про своїх «побратимів», і відразу розумієш — військовий, відвоював. Тепер живе з цією війною, носить її при собі, мов таємне знання, не знаючи як його застосовувати в цьому, нашому, мирному житті.

Іноді зламаності багато, вона помітна, її неможливо приховати. Запалений погляд, нервові інтонації. А головне — всі розмови про війну. Лише про неї. Іноді зовні нічого не відчитується — спокійний голос, врівноважені рухи. Але, знову ж таки — розмови. Війна проростає з-під цього позірного спокою, мов трава з-під бетонних плит. Думаєш — скільки їм ще нести це все в собі? Як їм серед нас бути? І як нам бути з ними?

Не те, щоби я нагадував тут очевидне — про необхідність пам’ятати й підтримувати, помічати й не ігнорувати. Всі ж дорослі люди, всі розуміють: ігнорувати війну — це теж свідома позиція, для когось це принципово. Я, скоріше, вкотре піймав себе на невеселій думці про те, що через російсько-українську війну встигла пройти величезна кількість українців.

Війна продовжує пропускати через себе чоловіків і жінок, дорослих і дітей, назавжди змінюючи їх, переформатовуючи, ламаючи (чи не ламаючи, але пробуючи зламати), так до кінця й не відпускаючи їх. Щоразу болюче чути ці історії, пізнавати ці голоси. Хоча в більшості випадків їм потрібно саме це — можливість бути почутими, необхідність виговоритись, поділитися своїми історіями.

І ще подумалося таке — ось ми всі говоримо про завершення війни. Всі хочуть її завершення, всі хочуть миру — і військові й цивільні, незалежно від політики, незалежно від того, чи війна стосується їх безпосередньо. Оскільки жити в стані війни — неприродньо. А ми з цією неприродністю живемо вже шість років.

Але, знову ж таки, очевидним є те, що ця війна наряд чи завершиться для нас із завершенням бойових дій. Тому що по всіх бойових діях лишаються вони — учасники цих самих дій. Лишаються зі своїми оповідями, зі своїми зламами й порізами, зі своєю пам’ятаю. Коли для них ця війна закінчиться? І чи закінчиться взагалі бодай колись? Іноді, розмовляючи з ветеранами, думаєш, що вони залишилися там — серед бойових дій. Принаймні якась їхня частина звідти вже ніколи не вирветься. І жодна терапія тут, за великим рахунком, не допоможе.

Нам усім доведеться з цим жити далі. Хтось, я переконаний, буде допомагати й підтримувати. Хтось, не сумніваюсь, вперто від усієї цієї війни дистанціюватиметься. Але, так чи інакше, війна й далі стосуватиметься нас усіх. І тих, хто вміє слухати, і тих, хто не вміє. І тих, хто має що сказати, і тих, кому сказати нічого. Проста й самоочевидна річ, про яку, втім, слід час від часу нагадувати собі самому.

Джерело