Сергій Жадан

Смерть Да Вінчі — безперечно, велика втрата

Скільки їх, місцевих, розкидано вздовж цієї лінії зіткнення, лінії, яка в їхньому випадку проходить не так через простір, як через час, відділяючи від них їхнє минуле - довоєнне, мирне

Сталося так, що за відпущені нам роки незалежності ми достатньо добре визначились із тим, що нас роз’єднує, проте так і не прийшли до згоди щодо речей, які б нас могли об’єднати.

Потрібно припинити ставитись до своєї країни як до гетто

І ось тут так чи інакше постає питання довіри. Навіть не довіри одне до одного – звідки їй узятися в умовах тотального протистояння, підкріпленого страхом

Не дивно, що саме це питання (яке мимоволі переходить у претензію) до президента є сьогодні головним

Ми всі хочемо завершення війни. Але навряд чи вона закінчиться для нас з припиненням боїв

Речі краще називати своїми іменами. І ставити їх на свої місця

Справа в традиції. Ризикну припустити, що на підсвідомому рівні, на рівні серця, українці сприймають Різдво суто язичницьки

Ось і цього року війна не закінчиться. Проста річ, усвідомлювати й проговорювати яку неймовірно важко.

Не можна вважати нормальним суспільство, яке дозволяє себе гнати вулицею, мов худобу

Краще помилятись і виправляти помилки, ніж називати помилки досягненнями

Президент Зеленський купається в поствиборній ейфорії любові. Будь-який його жест викликає схвалення, а критика на його адресу — неприйняття. Але рано чи пізно йому доведеться відповісти на всі незручні запитання

Президент Зеленський купається в поствиборній ейфорії любові. Будь його жест викликає схвалення, а критика на його адресу — неприйняття. Але рано чи пізно йому доведеться відповісти на всі незручні запитання

Заручниками тилової "втоми від війни" є українські військові

Вибір — справа надзвичайно складна, складніше, ніж нам іноді здається. Але ніхто й не обіцяв, що буде просто

Ось сьогодні багато хто говорить про реванш. Дехто з неприхованими істеричними нотками, дехто з так само неприхованими сарказмом та зловтіхою.

Створювати віртуальних кумирів і розчаруватись у реальності — наша національна риса

Всіх куди більше цікавлять депутатські заробітки, а не дитячі бібліотеки

Найменше все це нагадує свята. Попри те, що на кухні, в кутку, стоїть ялинка, з тризубом угорі. Вікна завішані ковдрами, на сходах у коридорі – мішки з піском: казарма лише зовні видається сонною й порожньою, люди всередині воюють четвертий рік, готові до всього. Сама будівля розташована в центрі селища, на першому поверсі – магазин секонду й салон краси, між другим і третім поверхами стоїть автоматник, чужих не пропускає. Та чужі сюди й самі не підуть.Про те, що тут стоять українські військові, з «того» боку чудово знають – коли був останній обстріл Новолуганського, сюди теж били – снаряд летів просто в казарму, але потрапив у сосну, що росте напроти будівлі. Зрізав стовбур, зрикошетив, побив машини військових. Сліди обстрілу можна побачити по всьому селищу – покришений асфальт, розбита вивіска на дитячому майданчику, кілька глибоких ям у парку. Сліди від вогню на церковній стіні. Вибиті вікна в старих хрущовках, деякі вже відремонтовані, з новими склопакетами, деякі й далі чорніють холодними провалами: очевидно, в багатьох квартирах ніхто не живе. В розбитому вікні тріпоче брудно-біла фіранка. Ніби хтось капітулює. Проходимо вуличками, дивимось, власне, куди прилітало. Місцеві на нас не звертають уваги – схоже, звикли. Покинутий дитячий садочок, невеличкий базарчик – чорний блискучий чорнозем пристає до підошов, торішня трава мокра й важка під грудневими опадами, за два дні завершується цей рік – четвертий рік війни.«Дивіться, – показує військовий на пам’ятник, – бачите там відбиток зірки? Попросили місцевих її прибрати. Там ще стрічка була «георгіївська». Ми говоримо, стрічка хай лишається, лише пофарбуйте її в жовто-синій колір. Вони не погодились, просто зняли її. Це якщо вам цікаві настрої місцевих».Про настрої місцевих із військовими говорити взагалі цікаво. Хоча їхні свідчення завжди слід сприймати обережно: не кожен місцевий наважиться з військовими бути відвертим.«Вони хоч розуміють, хто їх обстрілював?» – вже, сидячи в казармі, на кухні, питаємо в знайомої. Знайома – харків’янка, воює в добровольчому підрозділі, разом зі своїм чоловіком.«Хтось розуміє, – відповідає вона, – хтось переконаний, що це українці стріляють самі по собі». «Люди різні, – додає. – Місцева, так би мовити, інтелігенція, себто люди з вищою освітою, підтримує Україну. Так ось виходить».Останні дні в селищі тихо. Лише іноді повітрям струшує. Танк, коментує хтось. Особливої уваги на це ніхто не звертає – стріляють далеко, хвилюватись немає чого. Військові сходяться до столу – приїхали гості, всім хочеться поговорити, кожному є що розповісти. Командир розвідників розповідає, як займали села в «сірій зоні». Згадує про фермера, в якого зупинились. Той, зустрівши військових, з ходу висловився на підтримку ЗСУ, щоправда розкритикував про всяк випадок добровольчі батальйони. Коли дізнався, що перед ним саме добровольці – злякався й приготувався до найгіршого. Тим більше – добровольці вилучили в нього незаконну зброю. Поселив військових в кухні. «На столах стояли запаси домашнього вина. Десять великих баняків, ти уявляєш!» – із захватом розповідає розвідник. Коли добровольці за пару тижнів з’їхали, фермер із подивуванням виявив, що його запаси алкоголю лишились неторканими. Не знаю, чи вплинуло це якось на його настрої.Воювати за свою країнуНа зворотному шляху підбираємо до Харкова одного з бійців. Дорогою розповідає свою історію. Бізнесмен із Макіївки, підтримував майдан. Навесні 14-го їх почали виловлювати. Його попередили знайомі, встиг утекти. Кинув усе, що мав, перебрався до Харкова. Довго намагався потрапити на передову. «Тоді навіть за гроші не хотіли мобілізовувати. Ну ось тому я тут», – говорить про свій батальйон. «Загалом це честь – воювати за свою країну. Не кожному поколінню випадає», – додає.Говорить насправді без пафосу, видно, довго це все собі обдумував. Говорить російською. Як і всі добровольці, з якими тут бачились. Харків’яни, дніпропетровці, східняки, одне слово – зустрічають на фронті четверту новорічну ніч, воюють за свою країну.Уже в Бахмуті починаєш звертати увагу на новорічні вогні та прикраси. Ну так – попереду свято, війна лишається позаду. Позаду лишається чорний важкий ґрунт незібраних полів. Позаду лишається холодне низьке небо над «сірою зоною». Позаду лишаються забиті фанерою вікна мирного населення й бійниці армійських казарм. Щодалі більше ялинок та яскравої реклами. Харків загалом тоне в світлі й мішурі. Вулиці забиті привітаннями від президента й мера. В магазинах не проштовхнешся, в ресторанах немає вільних місць. Ну так – всі не можуть жити війною, війна втомлює, війна змучує, виснажує. Особливо тих, хто не має до неї жодного стосунку. Всім хочеться спокою. Всім хочеться затишку. Всі хочуть дива.Ось тільки дива не буде. Буде війна. І вистояти в ній можна лише всім разом – і східнякам, і західнякам, і військовим, і цивільним. Незалежно від настроїв.Джерело: Радіо Свобода

Чи могло бути інакше тоді, чотири роки тому? Думаю, ні. Наша історія не могла бути іншою. Більш того – ще нічого не закінчилося. І нічого не втрачено.