"Діти, інваліди, сироти, кріпаки, холопи, давай, давай..."

«Діти, інваліди, сироти, кріпаки, холопи, давай, давай», — вигукував він, тулячи до рук охочих банкноти по 1000 рублів. Комусь це було смішно, судячи з коментарів на YouTube, обивателі рвали животи від такого «відосіка», а комусь — огидно. Бо популіст «по-барскі» демонстрував, наскільки він зневажає своїх виборців, любителів халяви.

Згодом Володимирові Вольфовичу підказали, що варто таки вибачитися за «холопів». І він зробив це. Але знову «оригінально», заявивши — мовляв, всі ми холопи, «безправні, без коней, безквартирні». В умовах путінської Росії така думка толерується, ба більше, пропагується: усі залежні від волі «царя». В тому числі і Жириновський. Упродовж років він та його партія є «кишеньковою» опозицією правлячого режиму, надаючи йому фальшивого відтінку демократії, вигідно вип’ячуючи на тлі власних екстравагантних вчинків та іноді зовсім дурнувато-істеричних заяв монументальний образ «Владіміра Владіміровіча».

Будь-де, не тільки в Росії, популізм характерний спільною рисою — узагальнювати. Улюблене слово продавців ілюзій — «всі». З цього приводу я згадав інавгураційну промову Зеленського, у якій заявив, що «всі ми президенти». Окрім узагальнення, видається, тут немає інших аналогій з Жириновським. Та й Україна наразі — відносно демократична держава, щоб її лідер опускався до рівня «холопів». Хіба обіцянки напередодні виборів Зе! роздавав так само щедро, як лідер ЛДПР банкноти.

Але є ще одна примітна спільна риса — популізм на пострадянському просторі неможливий без всесильного «патрона». Для Жириновського, як вже зауважено, це Путін, для Зеленського — Коломойський. Хоча «патрон» у нього дуже токсичний, фактично невиїзний, через гучні розслідування ФБР, результативні позови нинішнього менеджменту його колишнього дітища — ПриватБанку, а також судові процеси у Великій Британії та американському штаті Делавер. Тому Зеленський, вочевидь, намагатиметься дистанціюватися від Ігоря Валерійовича. І тут можливі зигзаги історії.

На пострадянському просторі є ще один приклад популіста. Олександр Лукашенко, «білоруський бацька», роками спекулював на імперських амбіціях «Великого російського Брата», поступово, чайними ложечками здаючи суверенітет власної країни, допоки не втямив, що російський диктатор зазіхає на святая святих — його власні інтереси. Так білоруський популіст еволюціонував до автократа. Хоча, видається, запізно. Апетити вчорашньої метрополії надто великі, і тепер перед Білоруссю бовваніє привид брутальної анексії.

Тому у випадку Зеленського теж мусимо зважати на такі перспективи. Бо жодна з його передвиборчих «банкнот» досі не «отоварена» суспільством, жодна обіцянка — припинити війну, знизити тарифи, підняти зарплати, — не виконана. Є бажання реалізувати бодай одну, дуже сумнівну, — «саджати будемо». А для цього Зе! підминає під себе невластиві президентській посаді повноваження, плюючи на закони і на те, що значна частка тих, хто голосував за нього, навряд чи пішли б на такий крок, усвідомлюючи небезпеку узурпації влади. Підсвідомо розуміючи, що його вибрики і свавілля щораз сильніше дратують патріотично налаштованих громадян, а провали в економіці розчаровують навіть вчорашніх «фанатів», колишній комік шукає собі іншу «парасольку», виконуючи будь-які забаганки Москви. Бо, мабуть, усвідомлює, що від бунту його не врятують ні відданий генпрокурор, ні «віртуозний» міністр внутрішніх справ, ні тим паче — розгнівані військові. Тому, попри відчайдушне бажання утриматися на посаді, Зеленський мав би добре вивчити уроки правління свого білоруського колеги.

Так, популізм притаманний і для західних демократій. Але він минає, як вірус, бо там, по-перше, є справжня конкуренція ідей, по-друге, сильні інституції різних незалежних гілок влади гарантують її стабільність.

Радив би переглянути чудову стрічку режисера Паоло Соррентіно «Лоро». На прикладі короля популізму Сільвіо Берлусконі (до слова, великого приятеля Володимира Путіна), це кіно випукло демонструє, що лежить в основі популізму — цілковита спекуляція на політиці як товарі, застосування маркетингових ходів для продажу будь-яких, навіть найнеймовірніших ілюзій.

Є у цій стрічці епізод. Підстаркуватий Сільвіо, згадавши власну рієлторську молодість, пробує продати невідомій пересічній італійці на іншому кінці телефонного проводу, дороге помешкання. Розсипається барвистими метафорами, апелює до найінтимніших почуттів слухачки, до її слабкостей, притаманних більшості людей, але… терпить фіаско.

Людям властиво помилятися, і вони, раз чи кілька разів обпікшись, вже не реагують на маніпуляції. Хіба що зовсім нові і незвичні.