Миріться, бо “донецькі” разом із “пітерськими” зроблять «цап-царап»

На початку цього року професор Маріо Драгі, який очолював Європейський центральний банк останні 8 років, сказав, що країни, які змушені постійно позичати гроші на світових ринках, втрачають свій суверенітет, оскільки мають узгоджувати політичні рішення з ринками капіталу. Тобто з тими особами, які не беруть участі у голосуванні і не перебувають під демократичним контролем.

Він мав на увазі рідну Італію, яка вже давно накопичує борги. Ще в більшій мірі це стосується України. Принаймні, на італійські території Росія не зазіхає, і тому великий державний борг не створює безпосередньої загрози їх втрати.

Пан Драгі каже, що рішення про зовнішні запозичення приймають уряди, і в разі помилкових рішень борги стають некерованими, тому держава стає залежною від кредиторів.

Україна давно залежна від кредиторів. До цього доклали руку державні діячі від різних партій. Але ніхто не завдав державним фінансам України такої шаленої шкоди, як це зробили бізнесмени з одного єдиного регіону навколо міста Донецька. І не помилковими рішеннями, а масштабним і цілеспрямованним розкраданням бюджетних коштів.

Саме цих людей, а не мільйони простих громадян, що працюють на зарплату, називають узагальнено «донецькі». Хоча правильніше було би казати «донецькі бізнесові клани». Люстрація, тобто заборона обіймати державні посади, мала на меті врятувати державні фінанси від розкрадання саме цією категорією людей. Саме вони несуть відповідальність за тотальне знищення державних фінансів і, як наслідок, залежності держави від зовнішніх запозичень.

Цим важким фінансовим становищем України і скористалася Росія, захопивши у 2014 році Крим та частину Донбасу.

Не тільки нездатність Збройних сил України давати відсіч, але й нездатність влади давати собі раду з боргами, заохочує агресивність Росії. Існує пряма залежність: чим слабіші фінанси української держави, тим агресивнішою є політика Кремля щодо України.

У першу чергу, Росія краде в України все, що пов'язано з нафтою і газом. Особливо з газом: родовища, газові компанії, трубопроводи і навіть обладнання, як, наприклад, так звані «вишки Бойка». Також пильно слідкує, щоб український газ не конкурував з російським. Бо доходи від нафтогазового бізнесу є основою наповнення бюджету. Ці доходи дають половину всіх надходжень до державного бюджету Росії. І це є головною причиною того, що за 28 років незалежності Україна не спромоглася вийти на власний видобуток у 32 мільярди кубів, які потрібні для внутрішнього споживання у державі.

Але не газом єдиним обмежиться Кремль, якщо Україна і надалі не даватиме собі раду з боргами.

Наразі третина усіх доходів України йде на виплату відсотків за боргами, накопиченими з 2009 року. Для порівняння, на виплату свого зовнішнього боргу США витратили у 2019 році менше 9%. Як це виглядає на фоні наших 33%? Адже ці 33% забирають ресурси від використання на оборону, охорону здоров'я, освіту, культуру і багатьох інших корисних для суспільства бюджетних витрат.

Війна 2014 року ще й спровокувала банківську кризу в Україні. Через неї більше половини зі 171 банку припинили існування, залишивши сукупні борги на суму у 200 мільярдів гривень. Чому боржники не повертали кредити банкам так дружно і масово? Тому що ці боржники були пов'язані з банками компаніями. Тобто власник банку позичав самому собі гроші, які збирав з населення.

А потім їх не віддавав. Банк оголошували банкрутом, а борги обдуреному населенню мав віддавати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО). Врешті-решт, гроші для ФГВФО надавав уряд України, щоби повернути вкладникам.

Ця масштабна шахрайська схема, що охоплювала цілу банківську систему, не могла б існувати без мовчазної згоди Нацбанку України, який очолював один з «донецьких авторитетів" — Сергій Арбузов.

На жаль, практика надавати креди пов'язаним з банком особам не обійшла і найбільший банк в Україні — ПриватБанк. Його розміри не дозволяли оголосити його банкрутом, бо це б призвело до колапсу усієї банківської системи України. Тому уряд купив його за 1 гривню у власників. При цьому виявив там нестачу у 155 мільярдів гривень. Якщо додати ці 155 мільярдів до 200 мільярдів боргу збанкрутілих банків, то сукупний борг «банкопаду», що ліг на плечі уряду України, становив 355 мільярдів гривень.

Мало це чи багато? Для порівняння скажемо, що уся дохідна частина бюджету України, запланована на 2019 рік, становить 811 мільярдів гривень. Отже, навіть без урахування курсу долара, який пройшов «великий шлях» від 5 до 24 гривень, неповернуті позичальниками кошти становлять майже половину усього державного бюджету, запланованого на 2019 рік! Тобто гіпотетично якщо б боржники повернули борги, то частина державних витрат на обслуговування боргу скоротилася би з 33% до 23%.

Але і ці 23% були б значним тягарем для бюджету. І створені ці 23% були «донецькими». Тому слід залишити у силі люстрацію щодо «донецьких», поки витрати на обслуговування державного боргу не скоротяться до 9% бюджету, як у США.

«Донецькі» можуть нарікати, що, по суті, це означає довічну люстрацію. На це є одна відповідь: «Не треба було стільки красти».

Не виправдовуючи власників банків, що не повернули надані самим собі кредити, слід визнати, що існувала серйозна економічна проблема, яка спонукала створення шахрайської банківської схеми з кредитуванням пов'язаних осіб.

Цю проблему створив Нацбанк України у кооперації з Міжнародним Валютним Фондом, коли вирішили тримати облікову ставку Нацбанку України на рівні 17% річних для контролю над інфляцією. Це означало для українського бізнесу, який не мав доступу до іноземних кредитів, що єдиним джерелом фінансування залишалися українські комерційні банки. А вони надавали кредит під 30% річних. Саме тому, що Нацбанк тримав облікову ставку на рівні 17%. Небагато існує бізнесів, які чесно сплачують всі податки і збори та можуть дозволити собі брати кредити під такі відсотки. Якщо до цього додати недорозвинутість внутрішнього ринку цінних паперів, щоби дістати фінансування завдяки продажу акцій або розміщенню облігацій, то «креативність» українських виробників у знаходженні дешевших кредитів була гарантованою.

Петр Крумханзл, який очолив правління Приватбанку після націоналізації, круто взявся за вибивання боргів з колишнього власника Приватбанку пана Коломойського.

Нещодавно він дав інтерв'ю газеті «НВ», якою володіє його чеський співвітчизник і власник української інвестиційної компанії «Dragon capital», Томаш Фіала. У цьому інтерв'ю Петр Крумханзл розповів, що Приватбанк вийшов на прибуток 1 мільярд євро тільки за 3 квартали 2019 року і пообіцяв, що продасть Приватбанк дорого. Мабуть, за посередництва того ж «Dragon capital».

Якщо Крумханзл дійсно вийшов на річний прибуток понад 1 мільярд євро, а у нас немає жодних підстав сумніватися у його чесності, то Приват продадуть щонайменше за 10 мільярдів євро. Тому що співвідношення ціни продажу до прибутку 8 до 1 можна вважати привабливим для потенційного покупця.

А тепер подивимося на цю ситуацію з боку держави. Держава купила ПриватБанк за одну гривню. Вклала в нього 5,6 мільярда доларів і невдовзі продала за 11 мільярдів. Тобто 5,4 мільярда доларів чистого прибутку до бюджету держави.

Нагадаю, через усі інші банки держава дістала чисті збитки у 200 мільярдів гривень, що дорівнює 8,5 мільярдів доларів за поточним курсом. І ті 8,5 мільярда держава не може відшкодувати інакше, ніж вибивати їх з нечесних боржників, якими є власники збанкрутілих банків. Наразі більшість з них переховується за кордоном.

Цим ситуація з ПриватБанком відрізняється від усіх інших банків-боржників, що виведені з ринку. Не в судах слід вирішувати конфлікт держави з Коломойським, а переговорами між урядом і Нацбанком з одного боку, і Коломойським з другого. І МВФ має бути обізнаним з перебігом цих переговорів.

Бо йдеться не тільки про самі борги, але й відсотки та пеню, які додаються до боргу з моменту націоналізації у грудні 2016 року.

Мирна угода між державою і Коломойським необхідна ще й тому, що Коломойський є найкращою противагою впливу Ахметова. Впаде Коломойський, і всі споживачі комунальних послуг почнуть діставати не тільки захмарні платіжки за газ, але й за електроенергію.

У технологіях гвалтування державного бюджету Ахметов веде перед усіх «донецьких». Він виявився головним вигодонабувачем Революції гідності. Виглядає, що для цього треба лише вміти добре гудіти клаксонами. Мирній угоді між державою та Коломойським має передувати мирна угода між Порошенком і Коломойським.

У поета Олександра Галича є пісня про громадянку Парамонову. В ній є такі рядки: «І говорить їм тоді товариш Грошева: «От дістав він стусанів, ну та й годі. Помиріться ви тепер, по-хорошому».

Бо як не помиритесь, «донецькі» разом із «пітерськими» зроблять вам і всій державі «цап-царап» по-поганому.