У слуг своя «правда»

У принципі, ситуація стара, як світ — коли ошуста хапали на гарячому і ставили йому на карб усі минулі гріхи, він обирав саме таку тактику — вимагав правди, тільки на свій, шахрайський штиб.

У передчутті схожого розвитку ситуації, з огляду на стрімке падіння «всенародної любові» продавці ілюзій завели звичну «коломийку». То вони, як у Росії початку 2000-х, розповідають про свій «специфічний шлях», то вибудовують умоглядні конструкти младопутінської «суверенної демократії», то намагаються навішати на вуха обивательській публіці локшину імітованих «реформ», у яких не мають зеленого поняття. При цьому оголошують ворогами усіх, хто насмілюється вказати їм на помилки, ляпи і відверту дурість. Насамперед журналістів.

Світ давно означив таку тактику популістів терміном постправди, кажучи по-людськи — загорнутої у привабливу позлітку брехні. Міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський не робить з того великої проблеми, і пробує маніпулювати вже не відвертими фейками, а навіть їх сумнівною обгорткою. «Ми додискутувалися до того, що що нам необхідно захищати правду»…

У цій ситуації пан міністр мені нагадав біблійну історію, зафіксовану в Євангелії від Івана (Ів. 18:38), коли прокуратор Понтій Пилат, влаштувавши судилище над Христом, запитав Спасителя: «Що є Істина?» і повернувся у свої покої, аби вмити руки. Нагадаю, що Пилат судив особу, яку звинувачували у спробах захопити владу в Юдеї. Тож натяк на тих, від кого варто «захищати правду», — цілком прозорий.

Може, істина полягає у цілковитому нерозумінні міністром та його однодумцями реалій — тупикового шляху, куди провадять нас «Слуги» з невігласом на чолі? Може, хамство, з яким режим пробує насадити свою «правду» тим, хто мислить і діє по-іншому, насправді є імітацією сили слабкими? А, може, все простіше. Настільною книгою нинішніх тимчасових «хазяїв» країни є «1984» Джорджа Орвелла, з його міністерством правди. Бо реальні спроби Володимира Бородянського, Олександра Ткаченка та іншої, з дозволу сказати, «медіабратії» виписати для вітчизняних журналістів особливі правила і стандарти, запровадити кримінальну відповідальність за «наклепи», специфічно визначати де «образа», а де «погроза» сонцесяйному 73-відсотковому лідерові, списані, як мені видається, зі сторінок саме цієї утопії. Пригадуєте, головний герой «1984», клерк міністерства правди Вінстон Сміт навіть вигадав біографію взірцевого громадянина Огілві. Схожим чином Бородянський і Ко заповзялися формувати ідеал «зразкового журналіста» — конформіста і владолюбця, меркантильного і сервільного циніка.

Зрештою, якщо панові міністру так залежить на «захисті правди», то чому б йому не дорікнути своєму безпосередньому начальникові — прем’єрові Олексію Гончаруку, що брехати негарно. Бо глава уряду так заповзято переконував громаду у тому, що жодних переговорів про прямі постачання газу з Росії не ведеться, аж проґавив факт таких перемовин у Відні. Причому, вперше за багато років без участі представників ЄС. Не знав, не чув? Тим гірше для прем’єра…

Може, пан Бородянський зважився б і на докір Володимирові Зеленському, адже його монологи з Tesla, і нічні, з придихом інтимності, сповіді про «наболіле» такі ж далекі від правди, як слуга-ґвалтівник, фальшиводипломник Роман Іванісов від моралі. Чому не вріже міністр правду-матку про імітацію розриву з олігархами, яку проповідує преЗЕдент, розриву, який насправді уможливив вседозволеність і свавілля одного з них?

Зрештою, чому міністр-правдолюбець не розповість загалу про боротьбу за істину на власній «парафії». Про те, як усувають неугодних від участі в конкурсі на посаду голови Держкомрелігій, розчищаючи шлях для протеже українофоба Новінського і московських попів. Про те, як повелися з претенденткою на крісло очільниці Держкіно Юлією Сінкевич. Або про те, чому раптом скасували творчий вечір у Національній опері з нагоди 90-літнього ювілею Дмитра Павличка. Чи не тому, що корифей української культури відверто підтримував на виборах опонента чинного глави держави, патрона нинішнього найголовнішого культуртрегера України?

Ні, правди на ці питання ми не почуємо від міністра Бородянського. Бо, по-перше, вона була б убивчою для його кар’єри у середовищі, де звикли до «одобрямса» всього, що витворяє «начальнік». По-друге, про що можна почути з уст персонажа, який боровся із запровадженням квот для українському на радіо та телебаченні, у кар’єрі якого був і «Московский комсомолец в Украине», і російський «АльфаБанк». Що можна почути про Павличка від особи, яка відчайдушно захищала ведучу СТБ Аллу Ковальчук, що у час війни у прямому ефірі зізналася: відзначає новий рік після вітання Путіна?

Тому захищати «правду» «зелені», і серед них Бородянський, будуть по-своєму. Так, як це бачить їхня депутатка, колишня парламентська журналістка «1+1» Ольга Василевська-Смаглюк: «У нас в країні наскільки сильна свобода слова, що її пора б уже приглушити, з поваги до інституту президентства фільтрувати свою мову». Так, як це продемонстрували бійці елітного підрозділу СБУ «Альфа», вранці увірвавшись у помешкання волонтерки Марусі Звіробій.

Проблема правди Бородянського і всієї «зеленої камарильї» в іншому. Пів світу з брехнею вони вже пройшли. А повертатися буде нікуди. Бо у слуг — своя правда, у громадян — своя…