«Смерть країни починається з брехні…»

Ліпше б Володимир Зеленський співав, а не вбивав брехнею власну країну

Чим більше думаю про те, що відбувається в країні після приходу до влади ультрапопулістів та реваншистів, тим пророчіше звучать для мене слова американського публіциста і філософа Томаса Ворда: «Смерть країни — як би це дивно не звучало — починається не зі смерті народу, який цю країну тягне, мов баржу широкою рікою… Смерть країни починається з брехні, яскравої та кольорової, але від цього ще більше жахливої своїм відчайдушним хамством».

Далекий від думки і нікому не раджу вважати, що команда «Слуг» та її «непересічний лідер» — несосвітенні дурники, що в Україні, мовляв, як у багатьох країнах цивілізованого Заходу, перемогла «клоунократія». Такий висновок є глибоко помилковим. Нова влада має цілком визначений план демонтажу української державності, перетворення країни на failed state. І наразі успішно втілює цю стратегію, прикриваючись популістськими жестами.

Президент Зеленський на публіку говорить про бажання консенсусу. Але це специфічний консенсус. У його уяві — це консенсус, збудований на узурпації влади (що успішно втілюється за результатами виборів), на пошуку внутрішніх ворогів (опозиції), на свавіллі силовиків. Якщо говорити про консенсус а-ля Зеленський, то рафінованим його виявом є фраза «гаранта»: «У нас у Верховній Раді демократія. Поки що…».

На початку 2000-х років, коли у Росії спинався на ноги путінізм, тамтешні «інтелектуали» теж полюбляли говорити про суспільство «консенсусного типу». Тоді філософ Андрій Ащкеров писав про цю вигадку прокремлівських політтехнологів: «Суспільства консенсусного типу втілюють проект небаченої досі зневаги до прав істини… Можливість домовитися „про все“ логічно веде до того, що домовитися можна і зі злом. У крайній точці перспективи, пов’язаної зі схожою практикою, злом стає все, з чим не можна домовитися».

Таким утіленням «зла», з яким не можна домовитися, для Зеленського є його попередник. Зе! досі перебуває у виборчій парадигмі, він досі списує все на попередників, намагається «перемогти» їх — то у стосунках з Путіним, то в організації нормандської зустрічі, то у «боротьбі з корупцією», яка у результаті зводиться до реінкарнації корупційних схем… «Колишні політики не можуть у цій системі знайти місця. І не зможуть, поки ми живі, — зловісно переконує Зеленський сам себе і свого інфантильного виборця. — Вони можуть тільки виїжджати за кордон».

Не всі… Приклад Ярослава Дубневича яскраве тому підтвердження. Як би не крутили прокурори режиму та недоброзичливці, його арешт після внесеної застави (відтак нардеп таки вийшов зі СІЗО. — Авт.), відверто тхне ще й політичним замовленням. Бо владі на алярм для «картинки» потрібні гучні «посадки», а не якісь там «дрібниці» — застави, процедури, апеляції, а з часом, мабуть, і вироки.

Попри те, що сентенції Зе! про демократію та опонентів за милю відгонять путінізмом (згадаймо хоча б скільки політичних опонентів експідполковника КДБ були змушені емігрувати з Росії), вони ще й свідчать про притаманний Зеленському комплекс меншовартості. Недаремно Порошенко назвав його малоросом. Утім, чи не здається вам, що своєю ідіосинкрезією до попередника Зеленський успішно втілює путінську мрію, висловлену (за свідченням експрезидента Франції Оланда) вголос: «Я тебе знищу!..». Головний «слуга» України готовий стати на коліна перед Путіним, аби тільки виклянчити нормандську зустріч за будь-яку ціну. Заради потиску руки з кремлівським карликом Зе! ладен переслідувати Порошенка, проголосивши його особистим ворогом номер один. Бо саме цей факт, мабуть, найвиразніше підкреслить відданість майбутнього «губернатора Малоросії» московському сюзерену.

Ворогом номер два для «шукачів консенсусу» стали ЗМІ. Найцікавіше те, що у стосунках з медіа кліка, яка опанувала країною, використовує давній, як світ, принцип перекидання з хворої голови на здорову. Зеленський переконує своїх симпатиків: «Фейки, маніпуляції, інформаційна війна… Раніше це була війна з російськими засобами масової інформації, тепер це війна ще й всередині нашої країни. Деякі з них (ЗМІ. — Авт.) не розуміють, що вони роблять».

А що робила і робить ЗеКоманда? Наступ на медіа, дискредитація, зневага (бо «непотрібні»!), відтак спроби використати ЗМІ як «лакмусові папірці» сприйняття тих чи інших «реформаторських» (читай — божевільних) ідей. І апофеоз — намагання «очолити пиятику», тобто загнати журналістів у зручні для влади рамки законів. Забутий з часів Кучми і Януковича податковий тиск, кримінальне переслідування за нафантазовані чиновниками «маніпуляції», державне (прямо з Офісу президента, руками щойно створеної Ради з питань свободи слова та захисту журналістів) регулювання діяльності ЗМІ шляхом запровадження єдиної журналістської карти для «лояльних», втручання в редакційну політику, — ось неповний букет пропозицій, які мали б визначити майбутню «свободу слова» по-зеленськи.

Справді, смерть країни починається з брехні. З інтерпретації понять, які вже давно мають своє визначення, з підтасовування фактів, з переслідувань незгодних і надто балакучих, з нав’язування (причому, агресивного, нахрапистого) непотрібних дискусій для окозамилювання спільноти, з кидання «кісток», довкола яких спалахує зовсім недоречна в країні, яка воює, гризня і ненависть.

Я розумію, що Зеленському-актору, майстрові розважального жанру не дають спокою лаври «зірки» YouTube, співучого далекобійника Вадима Дубовського, який збирає мільйони лайків після кожного свого ролика. Але направду, сидячи за кермом дорожезної Tesla, ліпше б Володимир Зеленський співав, а не вбивав брехнею власну країну.