Суверенітет у Європі не продається з 1648 року

Французький король Генріх Четвертий (1553-1610) вважається збирачем французьких земель. Коли він купив місто Реймс у Герцога Гіза, це означало, що вся земля і всі надра з корисними копалинами, а також суверенітет переходять до нього.

За тих часів купівля землі означала і купівлю суверенітету, а також права на розробку надр, де може виявитися золото, мідь або залишки древнього міста.

Вестфальський мир (1648 рік) започаткував принцип теріторіальної цілістності держав у Європі. А також абсолютну цінність суверенітету держави, як таку, що не продається. На жаль, Україна не була підписантом Вестфальської системи цінностей через зрозумілі форс-мажорні обставини. Відсутність уявлення про Вестфальську систему призвела до того, що Янукович у 2010 році публічно погодився продати державний суверенітет за знижку на газ у так званій харківській угоді. Янукович і його донецькі колеги ні у 2010 році, ні зараз не можуть второпати, чому державний суверенітет не можна продавати, якщо хтось запропонував хорошу знижку.

Державний суверенітет не продається, оскільки його продаж змінює кордони у Європі. А принцип незмінності кордонів з часів Вестфальської системи постійно відновлювався, незважаючи на численні війни. Тобто закони держави мають діяти на землі, яку інші держави -підписанти Вестфальської системи — визнають суверенною територією європейської держави. І окуповані Донбас, і Крим визнані суверенною територією України.Тому Україні належать усі надра на цих територіях.

Негативне ставлення більшої частини наших громадян до права вільно купляти або продавати сільськогосподарську землю базується на нерозумінні того, що продається тільки родючий шар, а не суверенітет чи надра.

Суверенітет не можна купити. Навіть якщо російські, німецькі та американські громадяни скупили би всі сільськогосподарські землі, то з цього не виникає жодних прав суверенітету над цими землями. Жоден клаптик цих земель не може бути приєднаним до іншої держави, або керуватися іншими законами, ніж закони України. Він назавжди залишається під суверенітетом України і тільки українські закони є чинними на кожному клаптику землі, незалежно від того, громадянином якої країни є власник цієї земельної поверхні.

Надра не продаються разом із землею. Якщо ви купили землю і докопалися до нафти або золота, то вони належать не вам, а державі. Держава продає право на розробку надр окремо від продажу родючого шару землі. Купівля землі не дає ніяких прав на користування її надрами.

Війна зазвичай має на меті зміну суверенітету і не в останню чергу з метою використовувати чужі надра. Загарбання Криму — це класичний приклад війни за право розпоряджатися газовими надрами. Бо міжнародне право напряму пов'язує суверенітет і право суверена розпоряджатися надрами. У тому числі у 200-мильній ексклюзивній економічній зоні Криму. Всі наші засоби масової інформації п'ять років поспіль замовчують цей очевидний факт.

Це призводить до важких наслідків у провадженні зовнішньої політики. Президент Зеленський у Золотому заявив, що йому «пофіг з ким перемир'я». Ця заява свідчить, що він готовий вести переговори з фейковими республіками. Як тільки це зробить, покаже усьому світу, що Україна відмовляється від суверенітету над частиною своєї території. Саме цього і чекає Москва. Бо якщо Київ допустить відмову від суверенітету над однією частиною, це означає, що не цінує суверенітет, відтак легко може відмовитися і від суверенітету над Кримом. А відповідно і від права розпоряджатися гігантськими запасами газу у територіальних водах Криму.

Визнання фейкових республік Лугандону суб'єктами переговорів з Україною — є відмовою від державного суверенітету України. Хтось з правників мав би це пояснити президенту Зеленському. Андрій Богдан, як потомствений правник, мусить це розуміти, але через політичну заангажованість вдається до сміховинних пояснень щодо потрібності «формули Штайнмайєра».

Відмови України від суверенітету, крім Москви, з нетерпінням чекають і її союзники — уряди Німеччини і Франції. Вони не наважуються поки що визнати Крим російським через ментальну відданість Вестфальській системі і непохитну позицію Конгресу США. Тому вони чекають, коли Україна сама припуститься помилки і своїми діями відмовиться від суверенітету. Визнання очевидної агресії Росії проти України внутрішнім українським конфліктом і є тим лицемірством німецького та французького урядів, що дістало назву Нормандський формат.

І якщо можна так легко називати чорне білим, то й можна носитися як з писаною торбою з посміховиськом під назвою «формула Штайнмайєра». Москві потрібна не «формула Штайнмайєра», а відмова України від суверенітету над Кримом. Не більше і не менше. Для того, щоби з неї зняв санкції Конгрес США і вона могла «законно» розпоряджатися вкраденими величезними газовими ресурсами Криму вартістю понад трильйон доларів. І тільки за таку ціну вона погодиться вивести свої війська з частини Донецької та Луганської областей.

Тому завдання української дипломатії у нормандському форматі полягає у тому, щоби попри усю абсурдність наявності у цьому форматі Росії, як миротворця, а не агресора, не відмовитися ні словом, ні ділом від суверенітету над найменшим клаптиком української землі.

Вочевидь президент Зеленський нездатний вирішити це завдання, бо йому так хочеться сфотографуватися з лідерами Німеччини, Франції та Росії, що заради цього він готовий забути про захмарну вартість кримських родовищ. Також ні Богдан, ні міністр Пристайко не здатні справитися з цим завданням через підпорядкованість президенту Зеленському. І чим скоріше всі троє це усвідомлять, тим краще для держави. Тоді вони зрозуміють, що посаду міністра закордонних справ слід запропонувати комусь такому, як Порошенко, щоби протистояти тиску Росії, Німеччини і Франції у нормандському форматі, спираючись на моральну підтримку Конгресу США.

Звісно, це при тому припущенні, що вони не налаштовані віддати Росії кримські родовища. Дохід, який можна виручити за надання у концесію кримських родовищ, є достатнім, щоби профінансувати десятки програм на кшталт плану Маршалла. А план Маршалла спромігся відродити знесилену економіку Німеччини та інших країн Європи після Другої світової війни.