Нова маска Сталіна

Владислав Сурков (Асланбек Андарбекович Дудаєв), радник Володимира Путіна, що донедавна «курував» українське питання, а відтак був усунутий від нього, укотре взявся підрихтовувати імідж кремлівського ботоксного патрона.

Він пробує нав’язати світові псевдоінтелектуальний дискурс довкола поняття «путінізм». На повному серйозі розмірковує над «непересічністю» управлінського стилю колишнього кадебіста, який майже два десятиліття утримується на верхівці російської влади. «Досліджувати путінізм як діючу ідеологію повсякдення з його соціальними іноваціями і продуктивними протиріччями — дуже корисне починання, — пише Сурков у своєму коментарі. — Тому що путінізм є глобальним геополітичним лайфхаком, добре працюючим методом урядування. І зрозуміти, „як вони роблять це“, завжди цікаво, якщо результати ваблять і вражають».

Це вже не перша спроба Суркова «інтелектуалізувати» демонічний образ свого начальника. У лютому цього року він опублікував опус під назвою «Довга держава Путіна», у якому переконував світ у тому, що, незалежно від тривалості перебування ВВП при владі, його ідеї «житимуть вічно». Така вже доля придворних «мислителів» — робити з лайна цукерку, однак іноді серед писань путінського радника знаходимо несподівані одкровення, які проливають світло на природу російського режиму. До прикладу, таке: «Мерзотнику не можна дозволяти заходити надто далеко, з тієї простої причини, що він мерзотник. А коли довкола (ймовірно) тільки мерзотники, то для стримування мерзотників доводиться використовувати теж мерзотників. Клин клином, підляка підляком вибивають».

Щодо ідеї «глобального лайфхаку» (прикладу для наслідування), то тут Сурков у дечому має рацію, тільки з точністю до навпаки. Політика Путіна завжди спиралася на тверду основу його попередників — «царів всєя Росії» — що самодержців, що більшовицьких диктаторів. Інструментами для впровадження цієї політики, що внутрішньої, що зовнішньої, були спецслужби: від «охранки» до ЧК, ГПУ, КДБ, ФСБ. Саме ними просякнута вся путінська владна вертикаль, саме ФСБ не тільки моделює процеси на території колишньої імперії та за її межами, але й втілює ці плани у життя. Ще на початку 2000-х російський політолог Олексій Цвєтков написав про те, що у внутрішній політиці путінізм є прямим спадкоємцем сталінізму: «Сталін — це показник патологічної відсутності „суспільства“, окремого від держави, тобто людей, які роблять різницю між суспільними та державними інтересами». Ця «патологічна відсутність суспільства» — наслідок тривалого цькування, деморалізації і дифамації опозиції — від силових розгонів акцій до каральної психіатрії у найсвіжішому випадку шамана Олександра Габишева.

Для сучасної Росії актуальними залишаються рядки Володимира Висоцького:

«И нас хотя расстрелы не косили,

Но жили мы поднять не смея глаз —

Мы тоже дети страшных лет России,

Безвременье вливало водку в нас".

Глобальний аспект путінського «лайфхаку» у намаганні нав’язати світові свою гру. Втручання у чужі вибори, організація державних переворотів (як от у Чорногорії), спонсорство право- і ліворадикальних рухів, популістів, компрометація ідеї єдиної Європи, брутальні та показові вбивства «зрадників» (зокрема, Сергія Скрипаля у Великій Британії), намагання енергетично узалежнити сусідів (Північний потік-2). Гібридні війни з кривавими наслідками у Грузії, Україні та Сирії, провокації у Балтиці, «зелені чоловічки» на норвезькій частині Шпіцбергена…

Та особливо виразно сталінська спадщина прослідковується на прикладі українсько-російської війни. Зараз точаться жорсткі дискусії довкола так званої формули Штайнмаєра, яка за своєю суттю є «формулою Путіна». Згідно з нею, Україні хочуть повернути окупований росіянами Донбас, цю ракову пухлину, яка блокуватиме будь-який європейський поступ у майбутньому. Інструментом для цього мали б стати вибори на окупованих територіях, які б легітимізували вчорашніх бойовиків, відкрили їм зелене світло у загальнодержавні органи влади. Свого часу, захопивши нацистську Німеччину, Сталін пропонував союзникам схожу «формулу»: провести загальні вибори на територіях, що перебували у зоні радянської окупації. Мовляв, таким чином можна втримати «єдність країни». Але у німців був Конрад Аденауер, який зміг розпізнати сатанинський задум кремлівського тирана. «Краще пів Німеччини, але цілком, ніж уся Німеччина наполовину». Так, його країна випила чашу поділу, але через 45 років возз’єдналася і стала найпотужнішою в Європі…

Але чинний український президент та його команда не читають книжок. Ба більше, хизуються, як от міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Тимофій Милованов, своїм невіглаством. А ще — легковажно сподіваються переграти Путіна, точніше злочинно підіграти йому. Цей спектакль може завершитися катастрофою.

Повертаючись до сурковського «лайфхаку», то, якщо відкинути набундючені псевдоінтелектуальні розумування путінського радника, матимемо солдафонську істину, якою послуговувалися ледь не всі диктатори. Якщо вже пішла мода на розмаїті формули, то це «формула Муссоліні»: «Наша програма проста — ми хочемо правити».