Передплата 2025 «Неймовірні історії життя»

«Выбор 2019»

Я добре пам’ятаю всі виборчі кампанії в нашій країні. Більшість із них уподібнювалася стихійному лихові, а їхні наслідки доволі часто здавалися (й іноді таки справді були) катастрофічними.

За рівнем жорстокості та фальшувань цілком поза конкуренцією дві з них — парламентська 2002 року і, звісно, президентська 2004-го. Хоч якраз їхні наслідки виявилися радше оптимістичними, й армагеддон двічі відступав до гірших часів. Армагеддоном, до речі, в обох випадках дириґувала одна й та ж особа, яка на той час очолювала адміністрацію тодішнього президента. За кілька днів вона знову стане українським депутатом, а там і хтозна чи не замахнеться на одну з найвищих у державі посад. І тоді нам залишатиметься хіба тільки віра в те, що й цього разу армагеддону якимось дивом не станеться. З чого випливає дещо парадоксальний висновок: що гірше — то краще. А конкретніше: що більше Медведчука — то більше опору.

Але я взагалі-то не про це.

Мені згадується той вересень і вулиця Шевченка в моєму місті. І довжелезні шереги місцевої молоді, переважно студентської, що її звезли та зігнали поближче до університету. Хлопці й дівчата очікували прибуття кортежу й готувались організовано вітати єдиного кандидата від влади, а в його особі й чинного прем’єра — Віктора Януковича.

Як це виглядало? Біло-блакитні вимпели, транспаранти і прапорці. Біло-блакитні шалики й бандани (їх дозволялося взяти собі безкоштовно). Білі та блакитні надувні кулі в непомірно великих кількостях. Їх також можна було брати собі — як тоді казали, халява. Загалом було жахливо біло-блакитно, і навіть історичні шляхетні липи на тлі юних громадян, уже напівпожовклі від осені, не могли збалансувати ситуацію. Ага, ще одна деталь: на тих шаликах і прапорцях повсюдно виднівся один і той самий напис — «Выбор 2004». І дуже схоже, що місцева молодь у тих святкових шерегах анітрохи його не стидалася. Та що там не стидалася — їй, можливо, все те було до вподоби й по кайфу, і вона весело та дещо збуджено очікувала появи свого майбутнього, як їй пояснили, президента.

Мені натомість робилося дедалі сумніше, бо раптом подумалося, що от у такий спосіб нашу молодь цинічно й пораховано відривають від нас. Утім я не дуже і знав, від кого саме, хто саме ці «ми». Зате я точно знав про себе. Їх відривали особисто від мене — напівобманутих і напівпродажних юних галичан майбутнього. Так мені тоді здалося — лише на мить.

Бо тоді їх так і не відірвали: вони не далися. Й коли сановний кортеж урешті наблизився, більшість із них почала скандувати прізвище зовсім іншого кандидата, протилежного. І ніби нізвідки з’явилися помаранчеві прапори. А тоді ще той, нині вже леґендарний кидок яйцем! Тобто виявилося, що в їхніх молодих лавах уже визріла революція, і кандидат Янукович епічно завалився на моїй вулиці Шевченка, розмазуючи по собі яєчний жовток поразки.

Минуло півтора десятки років. Майже минуло.

Й от уже на тій самій вулиці Шевченка в моєму місті я щодня спостерігаю масове сновигання зелених футболок — переважно в бік парку, де вони активно намагаються втюхувати перехожим зелені передвиборчі агітки. Наймолодші з них того незабутнього 2004-го заледве чи й народилися. Найстаршим тоді було по два-три роки. У них канікули й чому б не погуляти містом в однакових зелених і халявних футболках? Так, цього року в Україні мода на кольори зелений, білий і жовтий. Бо це ж усе-таки не «Выбор-2004», а «Выбор-2019».

Вони пересуваються юрбами або, ніби свідки Єгови, парами. Але часом і поодинці. Один із таких одинаків якось озивається в мене з-за спини: «Пане Юрію, маєте хвилинку? Я давно мрію з вами сфотографуватися!» «Для вас, — кажу йому, зберігаючи терплячість і лагідність, — не маю.» Й киваю на його футболку. «Я вас розумію. Я можу її зняти, — запевняє хлопчина. — В мене тут нормальна у сумці є!» А тоді додає: «Ви думаєте, я за Зеленського? Та пішов він! Але мені треба гроші, а в нього платять.» Я на мить стаю журналістом-розслідувачем і питаю: «І скільки ж у нього платять?» Хлопчина зітхає і зізнається: «Та багато, пане Юрію. Багато вони платять. За чотири години двісті гривень.»

Чотириста гривень за восьмигодинне носіння футболки, подумки підсумовую. Ціна юних галичан майбутнього. Недаремно ж їх тут у парку з кожним днем більшає й більшає. Дві тисячі вісімсот на тиждень — не так уже й погано для неповноліток на канікулах. Пропозиція набуває попиту.

Ми фотографуємося після того, як він знімає зелену й одягає вишневу футболку. Втім проблема напівобманутих-напівпродажних залишається. Я вже й не знаю, що краще — бути щирим прихильником Зе! чи отаким, як цей. Покажіть мені хоч одного щирого, то я визначуся, що все-таки краще.

Наступного ранку в тому ж парку бачу здалека чергову зелену парочку. Настільки здалека, що вони здаються — знову! — неповнолітніми. При моєму до них наближенні виявляється, що якраз навпаки: несвіжі, запухлі й пожмакані, вік установити вже неможливо, він і вона, ще не безхатьки, але вже цілком бомжуваті. Найсмішніше виглядає напис «Зробимо їх ще раз!» на їхніх футболках.

Джерело

Читайте також
Біля Домініканів — Геракл із яблуками: чому будинок на Ставропігійській, 4, вважають одним із найеротичніших?
24.04.2025
Біля Домініканів — Геракл із яблуками: чому будинок на Ставропігійській, 4, вважають одним із найеротичніших?

Цей будинок серед історичної архітектури Львова вважають одним із найеротичнших. Кам’яниця ХVI ст. на вул. Ставропігійській, 4, розташована навпроти Домініканського собору. Будинок виходить одним фасадом на вулицю Ставропігійську, іншим — на вулицю Федоровича. Сама чотириповерхова будівля не привертає особливої уваги, натомість на обох фасадах інтригують досить неординарні барельєфи, які рясніють… інтимними подробицями