Чому томос важливіший, ніж безвіз і можливе членство в НАТО

Майбутнє належить тому, хто володіє монополією на інтерпретацію минулого

НАТО з'явилося 69 років тому. Євросоюзу — якщо міряти від Маастрихтського договору — недавно виповнилося 25. Україна прагне в обидва об'єднання, але хто може сказати напевно, скільки часу проіснує і те, й інше?

Ми не знаємо долю шенгенської угоди. Їй 33 роки — і вже сьогодні деякі країни повертають контроль над національними кордонами. Асоціація з ЄС і безвіз виглядають як перемоги. Але хто готовий поручитися за довготривалість обох договорів?

На цьому тлі томос — можливо, найважливіша поворотна точка останніх чотирьох років. Просто тому, що у нього немає терміну придатності. Церковні горизонти масштабніше мирських. І те, що дискусія про автокефалію апелює до подій XV століття — лише чергове тому підтвердження/

Томос не тільки закріплює український дрейф від колишньої метрополії. Не тільки змінює баланс сил в православній ойкумені. Він ще служить тим самим «сейвом», з якого завжди можна відновитися.

Можна програти противнику або самим собі. Потрапити під окупацію або скотитися у «венесуелу». Але обнулити точку конфесійного неповернення не зможемо ні ми, ні хто-небудь ще.

Точно так само набуття автокефалії української церкви змінює простір символічного в самій Росії. І справа не тільки в питанні хрещення Русі. Потрібно розуміти, що вся історія церковного розколу — це ж теж наслідок «українізації» російської церкви.

Історик Микола Каптерев ще в 1912 році писав, що істотним геополітичним фактором, що штовхав Москву на проведення реформи, було «приєднання Малоросії, що тоді знаходилася в церковній юрисдикції Константинопольського патріархату». Цитата: «У Москві православ'я малоросів, як і православ'я тодішніх греків, збуджувало сильний сумнів тому єдино, що церковно-обрядова практика південнорусів сходилася з тодішньою грецькою і різнилася від московської».

Фактично російська держава ламала через коліно свою церкву ще й для того, щоб уніфікувати обряд з Константинополем і Києвом. Якому, в свою чергу, нічого змінювати не довелося. І тому «розкольників» в Україні просто не було. Український грецький обряд всього лише став новою нормою для тодішньої Росії.

Москва любить повторювати, що вона — Третій Рим. Але ця формула XVI століття, авторство якої приписують ченцю Єлеазарського монастиря Філофею, теж не унікальна. Ще за два століття до цього, сербський цар Стефан Душан і болгарський цар Іван Александр, які мали родинні зв'язки з візантійською династією, так само оголошували себе спадкоємцями Риму. А в болгарській писемності зустрічається ідея, що новий Константинополь — це Тирново (столиця болгарської держави того часу).

По суті, томос позбавляє російську державу відразу двох опор. Важко вважати себе Третім Римом в ситуації, коли Другий доводить свою суб'єктність, даруючи автокефалію тій церкві, заради «перетравлення» якої Москва свого часу вирішила пропустити власних віруючих через м'ясорубку.

А втрата концепції «Третього Риму», в свою чергу, виносить на поверхню ще одну важливу дискусію. Наприклад, про те, що російська держава є спадкоємицею не стільки Константинополя, скільки улусу Джучі. Він же — Золота Орда.

У того ж Карамзіна можна знайти чимало свідчень того, як саме Москва ввібрала в себе «монгольські гени». Авторитаризм монарха в цій частині континенту був набагато сильніший, ніж у європейських королів. Це теж було спадщиною імперії Чингісхана, необхідною для утримання різношерстих земель і племен. Про феномен якого писав в тому числі і Плано Карпіні в XIII столітті.

Сюди ж — обряд самознищення перед монархом. В Орді він носив функцію сакрального ритуалу. Спочатку київські князі в ханській ставці навіть платили головою за норовистість. Але з часом ординські звичаї перекочували і на підкорені землі.

Жорстка ієрархічність суспільства укупі з ідеєю «великої держави» — теж спадщина імперії Чингісхана. Це народило запит на сакралізацію держави як найбільшої цінності. Коли підданий — лише функція для держави, а не навпаки.

Кріпосне право. Закріпачення підданих. Скасування самоврядування. Усе це стало реальністю вже в постмонгольскій Русі. А сакралізація самодержця привела до того, що сильні інститути та ідея верховенства закону над владою стали неможливими. На відміну від західної Європи, де, починаючи з англійської Великої хартії 1215 року нехай вкрай повільно, але йшов рух за іншу побудову державного організму.

Можна зрозуміти офіційних ідеологів російської держави. Виводити спадкоємність від Візантії приємніше і престижніше, ніж від улусу Джучі. Але реальність в тому, що, зайнявши територію колишнього поневолювача, Москва успадкувала у нього і правила внутрішнього гуртожитку. Риторично відсилаючи себе до Константинополя, постмонгольска Русь в своїх політичних практиках схилялася скоріше до спадщини Сарая.

А тому — так. Томос для української церкви — це більше, ніж історія про передвиборче. Це історія про те, як символічне змінює політичне. Просто тому, що майбутнє належить тому, хто володіє монополією на інтерпретацію минулого.

Джерело