Передплата 2024 «Добрий господар»

Троє на горі

«Ще сьогодні будеш там зі мною», — відповів убивці і злодієві. І тому вже не було так страшно вмирати

Його погнали попереду двох розбійників, як головного арештанта. І тим це не подобалося — не по понятіям. Лаялися ззаду.

Хрест був із трьох цурпалків кедра, пінії і кипариса. Деревина дорога (цар же!), але збита недбало. Тому нести було незручно. А Він — невиспаний, голодний, виснажений допитами і вируванням юрби.

Коли спіткнувся вдруге і впав обличчям у баюру, де обмивали «судних» тварин, первосвященики злякалися, що може й не дійти до Лобного місця. Добре, що трапився зайда-ремісник, якийсь поганин Симон, якому звеліли перебрати хресне дерево. Бо єврей би того не торкнувся. Симон поніс, ще й огризався, аби не глузували з нещасного.

Без ноші йти було теж важко, і Він знову падав. Бичі й палиці, і ревище натовпу піднімали Його. Простягнули вино із смирною (легкий наркотик), але Він відхилив баклагу. Зате пригубив лукаво підсунуті оцет із жовчю, і це додало ще більшої муки.

Якась родовита жінка з малою дитиною вибігла в розчуленні з дому і витерла Йому скривавлене лице хусткою. Її не відштовхнули, всі боялися, щоб Він таки дійшов, щоб не зіпсувалося видовище.

Вже на горі зірвали з Нього одяг. Верхній хітон без рубця, цільно гаптований, дороге полотно.

Тут же кинули жереб і поділили шмати, і тут же їх продали, бо знайшлися охочі.

Тим двом смертникам залишили пов’язки на стегнах, а з Нього здерли й ту. Щоби показати всю всю срамоту Царя! Так і на табличці було написано. Пилат бодай так відомстив фарисеям за те, що змусили засудити невинного. Але з гурту вискочив чоловік, родич по батькові, і запхав Йому до рук платинку, і допоміг обв’язатися.

Потім, прибитий, знекровлений і зморений спекою, Він марно просив пити. Ніхто цього не чув, ні люди, ні янголи, ні Бог. Нарешті якийсь вояк-доброзичливець простягнув на тростині губку з оцтом.

«Оберни його на вино, ти ж це вмієш», — порадив розіп’ятий збоку, той, що найбільше лихословив. Другий теж Його ґанив крізь зуби. Через Нього їм доводилося конати в страшенному гаморі, на очах цілого Єрусалиму.

Коли підвели на хитких ногах матір, Він сказав: «Це мати твоя». Сказав Іванові, учневі, але так, аби чули всі. Щоби всі, які не розуміють, що чинять, збагнули, що за кілька годин вони залишаться не самі. Він не залишає їх напризволяще зі своїм сумлінням. З ними Мати.

Тепер Він був дещо втішений. Але не хотілося залишати й цих, що хрипіли в передсмертній агонії поруч. Він не розмовляв із ними, лише сумно всміхався на їхні прокльони.

І раптом той, що висів праворуч, пильно вдивляючись то в Матір, то в Нього, скрикнув. Усе його каламутне життя (від дитинства, коли прибилися до їхньої хижі троє подорожніх до Єгипту, і жінка, покупавши в ночвах немовля, дала і йому змитися тією водою — і хворий хлопчик видужав) перебігло перед очима.

«Пом'яни мене, коли прийдеш до Царства свого», — попросив він тремтячими губами. «Ще сьогодні будеш там зі мною», — відповів убивці і злодієві. І тому вже не було так страшно вмирати.

Він міг би забрати й другого, але той не був готовий. Душа не була готова, занадто обтяжена, щоби зійти з хреста вгору, а не вниз. Тому й лишився по всьому на Череповищі з розтрощеними молотом гомілками. Може, й досі там…

Як і інші душі, що б’ються в сум’ятті вибору: «Куди?» «З ким?» «З чим?»

З циклу «Збирання попілинок»