Про зраду, лелек і соціологію

Дві революції, — Помаранчева та Майдан Гідності, — переконали українців у тому, що коли «нас багато, нас не подолати». І що перемогти можна, скажімо, у Facebook


Можна скільки завгодно говорити про «злочинну владу», про всесвітні змови та неприхильну долю, але цей жалісливий монолог не змінить реальності і не позбавить проблем. Тільки поглиблюватиме депресію та безнадію, а ще спровокує поодиноких неврівноважених на безглузді та невиправдані вчинки, які зашкодять і їм, і довкіллю.

Останнім часом я частіше став дивуватися дивній рисі співвітчизників, яку досі не зауважував. Ця риса — превалювання так званого «колективного розуму», радше «колективного безумства», ігнорація індивідуальної думки, несприйняття інакодумців.

Дві революції, — Помаранчева та Майдан Гідності, — переконали українців у тому, що коли «нас багато, нас не подолати». І що перемогти можна, скажімо, у Facebook.

Звісно, перемоги були потрібними для нації, яку упродовж кільканадцяти років незалежності водили вертепами та манівцями, пудрячи їй мізки і грабуючи на кожному кроці. Ясна річ, що ці перемоги стали можливими лише завдяки масовим здвигам, коли натовп не бачив перед собою перепон, а влада, заскочена таким велелюддям і такою концентрацією ненависті до себе, змушена була або йти на поступки, або йти геть, відкриваючи перед хвилею народного збурення не тільки нові шляхи і обшири, але й, до слова сказати, — владні кабінети.

Але… Після труднощів вершини починаються труднощі долини. Здається, так пише Брехт? Серед оцих «долинних» проблем чи не найважливішою є вміння жити своїм розумом, і на підставі власних висновків ухвалювати важливі рішення. Важливі не тільки для тебе особисто, але й для ближніх. Бо справді, легко бути відважним, коли поруч — десятки тисяч однодумців, спробуй-но повоювати з системою, негараздами самотужки!

І з’ясовується, що радянський «колгосп» досі сидить у нашій голові. Ба більш! Керує нашими вчинками. Варто лише комусь гукнути (чи запостити у Facebook-стрічці) про «зраду-зрадну», як одразу ж почуємо стоголосе відлуння. Причому, якщо хтось запідозрить мене у тому, що хочу захищати владу чи опозицію, то скажу, що зовсім не те мав на увазі.

До прикладу, топ-темою останніх днів став порятунок лелек від вибриків негоди. І скільки не волали орнітологи та розмаїті знавці птаства про те, що натовпом і галасом білим птахам з чорними відзнаками не зарадиш, а лише нашкодиш, у поля та ліси рушили сотні добровольців. Рятувати бузьків! Як колись на Майдан… Скільки їх врятували направду, — про це історія промовчить, а от що рейваху наробили вдосталь, — це зрозуміло вже зараз. І ще — фото з набитими переляканими птахами фургонами… Отакі рятівники лелек від лелек.

Про політику годі й говорити. Облюбуємо собі якогось персонажа з багатої обойми вітчизняних діячів, і захищаємо його до останнього патрона. Та щойно «громадська думка» вкаже нам на іншого, від вчорашнього кумира летітиме пух з пір’ям. А те, що «громадська думка не знає історії», що нею легко маніпулювати, нам якось байдуже. Але ж справді, варто поглянути на сучасну соціологію. В одних рейтингах лідером майбутніх президентських перегонів виступає знаний співак, в інших, через тиждень, про нього навіть не йдеться, зате гору бере відома особа з косою. У попередньому дослідженні вона на останніх ролях.

Проплачені рейтинги, — скажете. Що так, то так. Але ті, хто платить, добре розуміють, що публіка надається до маніпуляцій і проковтне будь-яку наживку. Якби було інакше, ніхто б не платив горе-соціологам.

Якщо бажаємо справді зарадити собі і країні, то варто нарешті вийти з траєкторії натовпу, почати думати і аналізувати самотужки. Прислухатися, а не бездумно слухати. Жити, а не чекати, поки хтось розкаже нам, як жити. На дворі ХХІ століття, а не часи, коли вислів: «Credo quia absurdum est» (Вірю, бо абсурдно) вважався вершиною мудрості…