Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Минуло сто років, а Україна знову воює з агресором. І знову нам бракує єдності.

Україна, як незалежна держава, була проголошена 22 січня 1918 року. Саме цього дня побачив світ IV Універсал, де йшлося що «Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

По суті, Україна мала би святкувати свій День Незалежності 22 січня, бо саме цього дня незалежність була проголошена. 24 серпня 1991 року вона була відновлена. Відтак українській незалежності не 26 з половиною, а 100 років. Думаю, нам усім варто над цим замислитися і переглянути дату у святковому календарі. Це важливо з точки зору історичної правди, а також, щоб українці глибше знали і головне — розуміли історію своєї держави, послідовність історичних подій. Бо багато хто думає, що українська незалежність прийшла із розпадом Радянського Союзу, а до цього часу ніякої України, принаймні як повноцінної держави, не було.

 Насправді  сто років тому Україні вдалося затвердити державні кордони, запровадити державну українську мову, гроші, символіку (герб, гімн і прапор) та зробити спробу створити  власну армію (українізувати царську) і домогтися визнання світової спільноти. Але усе це протрималося недовго. Попри те, що впродовж наступних трьох років Українська держава відчайдушно боролася за своє існування, росіяни таки окупували українську територію і на багнетах встановили радянську владу. Незалежність було втрачено на довгих 70 років.

 Що було  з країною протягом цих років, добре знаємо: колективізація, репресії, депортації у Сибір,  Голодомор, війна з УПА, завезення на вилюднілі території переселенців з інших частин Радянського Союзу (відтак сталася зміна етнічного складу на сході України).

 Святкуючи 100 років УНР, варто не лише обмежитися вивішуванням на будинках на один день національних прапорів, а озирнутися у минуле, ще раз проаналізувати його та зробити висновки. Історія, як бачимо, має здатність повторюватися. Саме це і відбувається у наші дні.

 Після відновлення незалежності  у 1991 році здавалося, що Росія вже ніколи не нападе на Україну, що все це у минулому. Більшість українців щиро вірили у нав’язаний міф про братній народ, який лише допомагає.  У процесі радянізації, зросійщення люди забули, хто і як спричинився до втрати української незалежності 100 років тому. Тих, хто говорив, що від  новітньої Росії досі може йти загроза нашій незалежності, вважали  або крайніми націоналістами, що схиблені на русофобії, або провокаторами, або ледь не божевільними. Та події чотирирічної давності показали, що саме вони були найбільш тверезо мислячими, найбільшими реалістами. Бо не забули історію, розуміли, з ким маємо справу.

 Минуло сто років, а Україна знову воює з агресором, знову зазнала окупації та анексії частини території і знову, як і тоді, ворог намагається розсварити українців, послабити нашу державу зсередини. Тільки зараз  вживає для цього більш вишукані методи, зокрема, і за допомогою так званої інформаційної війни.

У вихідні я увімкнула телевізор, який не дивилася вже  багато часу. Натрапила на кілька так званих політичних ток-шоу. Сказати, що я була приголомшена, це нічого не сказати. Нескінченним потоком з екрана лилася суцільна критика влади. Без сумніву, влада дає чимало приводів для критики, критикувати її треба, щоб тримати у постійному тонусі. Але те, що я чула, — це критика за принципом “все лайно, крім сечі”. Навіть ті незначні здобутки, які маємо, подаються через призму негативу, відтак нівелюються. Опозиція насміхається і з безвізу, і з усіх реформ. Ну, геть усе у нас в державі зле. Так, ніби ми усі попередні роки чудово жили-не тужили, не мали жодних проблем, і раптом стало все погано. Послухаєш цих критиків - і гидко у такій державі жити...

Нинішні політики, як ті, що при владі, так і опозиційні, надто легковажні. Захоплюючись боротьбою за владу, не відчувають небезпеки. Мабуть, усі вони погано знають історію власної багатостраждальної країни. Бо якби знали, то розуміли, що  внутрішній розбрат, розхитування, взаємопоборювання може вкотре призвести до трагічних наслідків. Не треба думати, що сибіри-голодомори ніколи не повторяться.  Зрештою, далеко  в історію і ходити не треба. Історія вже повторилася у Криму та на Донбасі, де вкотре на багнетах прийшли “визволителі”.

Схожі новини