Та гречка, що на чотирнадцяти нитках

Про речі, які зберігають як найдорожчу реліквію

Усе те, що шила, вишивала, гаптувала наша бабуся Анеля, бережемо в родині як найцінніший скарб. На ті скатертини, рушники та сорочки надивитися годі.

Часом думаєш: що ж то за техніка? А воно переважно — поєднання різних технік, скажімо, дрібний, як макове зерня, хрестик із мережками. Особливо цікаво роздивлятися те, що тримаєш у руках, одночасно з малюнками, схемами та фото з книжок про старовинний народний одяг та предмети побуту. Намагаюсь визначити за книжкою “Український стрій” М. Білана і Г. Стельмащук тип вишивки, тип мережки, бо тут вміщено взірці й опис технології. Гортаю сторінки розділу “Покуття”. Знайомі картинки…

Сучасні жінки, що вряди-годи тримають голку в руках, без цих підказок ніколи б не зрозуміли, “як це зроблено”. За великого бажання можна було б повторити, принаймні спробувати, однак із великою працею та неабияким терпінням. Але навряд чи вдалися б нам ті так звані “витягувані подвійні верхоплути” та “гречка на чотирнадцяти нитках піткання”... Вища математика для сучасниць! У руках мам наших батьків (нас тоді ще могло й не бути) мережки ставали слухняними й поступливими...

Добре пам’ятаю те давнє весілля, хоча була ще геть малою. Весілля за усіма народними традиціями. Відбувалося воно в селі Отинія Коломийського району на Івано-Франківщині.

Весільний вінок молодої — два ряди з’єднаних між собою вовняних валиків такого кольору, як фарбовані цибулевим лушпинням великодні крашанки. Маківка рясно закладена яскравими кутасами, на потилиці кілька довгих світлих стрічок. На грудях коралі з дукачами...

У часи мого дитинства ще можна було побачити на селянах предмети одягу, які зараз стали родинними реліквіями у шафах та експонатами в музеях.

Бабуся вдягала кілька спідниць: спідню білу, тоді дві верхні, і завжди була у хустці, навіть вдома. Дід носив чоботи, пам’ятаю його у чоботах взимку й влітку, знімав їх ввечері за допомогою рогачки на підлозі: п’ятою впирався в дерев’яну петлю, другою ногою наступав на край рогачки — й чобіт слухняно зіслизав з ноги, розпускаючи за собою онучу…

Що ближче роздивляєшся ті вишиванки, то більше захоплюєшся майстерністю наших бабусь.

Нині часом одягаю бабині вишиті сорочки, одна з них - з льону, інша з коноплі. Не схожі одна на одну ані кроєм, ані вишивкою, ані кольорами. Кожна особлива. Бабуся, тоді ще “в дівках”, сама їх шила, сама вишивала. Понад вісімдесят років минуло: тканина міцна, кольори свіжі. А вдягнеш на себе (на фото) — і щось всередині щемко затремтить. І огорнуть тепло і сила, які з роками лише прибувають.