Прокляття Волині. Повернення примар минулого

Запекла дурість і приголомшливе боягузтво розладнали доробок кількадесятирічної мудрої політики мудрих поляків та українців.

Про цих привидів кількадесят років тому на сторінках паризької «Культури» писав Юзеф Лободовський — письменник з цікавою, непересічною біографією, великий прихильник польсько-українського діалогу. Торкаючись цієї гарячої теми, він зазначав: «Територія, на якій відбуваються нечисленні українсько-польські зустрічі, настільки наїжачена колючими засіками, перекопана вовчими ямами, захаращена взаємними упередженнями та підозрами, просякнута тухлою водою анархічних поглядів, що її бодай частково слід очистити й осушити, бо інакше загубимося на ній без порятунку».

Звісно, по обидва боки барикад є люди, яким уже нічого не допоможе. Одні завжди ствердять: «Ти собі говори, що хочеш, а я знаю, що українці — це скажені пси!» — а інші у відповідь скажуть: «Лях, жид, собака — все віра однака».

Протягом багатьох років політика паризької «Культури» Єжи Гедройця формувала спосіб мислення польської демократичної опозиції, а потім, як результат, і наступних урядів і президентів III Речі Посполитої. Кожен конфлікт переводився у діалог, а постійна потреба в компромісі була результатом свідомої політичної волі польських і українських еліт.

Зараз — нехай це засвідчить розмова Ігоря Мєчіка з Юрієм Шухевичем — повернулися страшні примари минулого, які можуть зруйнувати майбутнє обох народів. Шухевич, мученик радянського тоталітаризму і великоросійського шовінізму, висловлює несправедливі, односторонні, часто немудрі думки. Але його голос типовий для українського традиціоналізму — це реакція на резолюцію польського Сейму, в якій антипольська кривава акція українського підпілля на Волині названа геноцидом. І це — через п’ять хвилин після того, як Петро Порошенко, президент України, поклав квіти і став на коліна перед варшавським пам’ятником жертвам волинської трагедії. 

Не входячи в суперечку, чи був це геноцид чи тільки кривава етнічна чистка, з боку польських парламентаріїв прийняття резолюції — це демонстрація дурості, шовінізму й підлості. Це було плювком в обличчя української демократії, українським, часто пропольським, патріотам.

У цій резолюції не йшлося про історичну правду, бо через 70 років її не здатний проголосити жоден парламент. Йшлося про псевдопатріотичні перегони політичних еліт: кого звинуватять у «патріотичній недосконалості», а кому вдасться такого звинувачення уникнути.

Позиція парламентаріїв з табору Ярослава Качинського і Павла Кукіза не повинна збивати з пантелику — дами і джентльмени з цих груп неодноразово демонстрували своє небажання і нездатність розуміти чужі досвід і біль, а також безкомпромісність і цинізм у нищенні найвидатніших польських авторитетів. Ці факти достатньо відомі; відоме також легковажне ставлення цього панства до базових інтересів самої Польщі.

Дивує натомість боягузький опортунізм політиків партій  “Громадянська платформа” та “Сучасна PL”, які представляють себе захисниками демократії і прихильниками проєвропейської політики. Їхні підняті руки за ідіотську заяву зі словом «геноцид» запам’ятають в Україні і, сподіваюсь, не лише там.

Це боягузтво, власне, також можна було передбачити. Кілька років тому вони не хотіли засудити нищення православних церков у часи Другої Речі Посполитої; не хотіли допустити до правової реабілітації Вінцентія Вітоса та інших засуджених у потворному брестському процесі... Ще тоді вони принесли в  жертву істину і порядність через страх бути звинуваченими в практикуванні  “педагогіки сорому”.

Українські реакції часто істеричні, інколи безсенсовні, але, напевно, вони були б такими ж, якби ганебні події в Єдвабному або під час Кєльцького погрому окреслювали як геноцид. Я не захищаю слів Шухевича - вони неправдиві і повні ненависті, але я намагаюся розуміти їх контекст - це голос українського патріота — націоналіста, зраненого в його найсвятіших почуттях.

Резолюція польського Сейму нагадує йому тупий націонал-демократичний шовінізм україножерства, політику пацифікації українського села, яка велася частиною санаційного табору, а потім — комуністичну акцію «Вісла», реалізовану з радянського натхнення.

Пробуджені польські примари пробудили також українських привидів, чому безперечно сприяє відкритий конфлікт України з путінською Росією. Чи саме цього хотіли польські парламентарії?

Ці слова пишу зі смутком. Сталося щось дуже недобре: запекла дурість і приголомшливе боягузтво розладнали доробок кількадесятирічної мудрої політики мудрих поляків та українців.

Та це не кінець польської та української історії. Серед нас є ті, хто розвалює берлінський мур, і ті — дурні чи боягузи — які будують антиукраїнську стіну. Але ми — польські та українські демократи — уперто будуватимемо мости порозуміння і єднання. Попри дурість і ненависть.

(Український переклад - day.kyiv.ua)

Адам МІХНІК — головний редактор «Газети виборчої» (Польща).