Добре слово і помідорам помічне

Поки довезла тоді до дачі розсаду, спаковану в коробку з-під офісного паперу, мої помідорні кущики геть втратили  первісний вигляд.  “Ет, нічого з того вже не буде”, - констатувала мама, оглянувши зів’ялі штурпачки, й заходилась садити свої, доморощені, з підвіконня, міцні як цвяшки. Що було з купленими чахликами робити? Садити, звісно. Я все зробила, як радила продавчиня і як поруч зі мною робила мама. Але мої втомлені рослинки, попри всі зусилля, полягали вмирати на землю й сумно сходили пахощами несправджених сподівань. Мама повторила, глянувши: “Даремна праця, нічого з того не буде”.

І так мені стало їх шкода, цих здохликів! Як їм, ще живим, таке про себе чути? Як відчувати, що на них ставлять хрест? І я почала їх вголос підбадьорювати. Під сміх племінниці піднесено розмовляла з помідорною розсадою. Зверталася до зів’ялих рослинок із життєстверджувальними закликами, кликала до боротьби і запевняла, що все у них вийде. Вони оклигають, я  вірю, треба лиш зібратися з силами, зачепитися корінням за ґрунт і підвести голову.

За кілька днів ми приїхали на дачу. Помідорна розсада зустріла нас  зеленим бадьорим парканчиком. Уся стояла вертикально, окрім одного кущика, бо грудочка землі притиснула листочок додолу, не даючи йому підвестися. Я відкинула її, і пригнічена рослинка до вечора вже пнулася вгору, як і решта. Аромат над грядкою стояв запаморочливий. Помідорний дух. Один з найоптимістичніших на землі - таких, як запах скошеної трави, свіжоспеченого хліба, дитячої потилички зі сну...

Цього літа я полюбила доглядати за городом. Мою любов до квітів гармонійно доповнили томатні симпатії.

Настав час врожаю. Мама каже: ось твої помідори - і жовті вродили, і червоні, чері... Такими вони мені видаються смачними — куди там базарним! Не лише тому, що свої, виплекані, щойно з грядки, а ще й від того, що запали мені в пам’ять ті хвилини, коли  розмовляла з ними, переконуючи, щоб вірили у власні сили. І вони мене почули.

Добре слово - воно ж чудодійне,  усе живе надихає.