Чому Польща шукає шлях до примирення через упокорення України?

Адже цілком очевидно, що на засадах вини лише українців примирення неможливе.


З великою симпатією ставлюся до поляків. Мені імпонує їх волелюбність, що зламала хребет комуністичній системі, бажання жити краще, як німці... Імпонує їх прихильність до України, солідарність із нами у війні з Росією, роль адвоката України в Європі... І багато чого іншого. Ця симпатія у мене ще з дитинства. Тоді до нас часто приїжджали родичі з Польщі. Це були дуже теплі, щирі, справді родинні зустрічі з щедрими застіллями і задушевними розмовами, що затягувалися до пізньої ночі. А ще поляки привозили різні речі, як джинси і китайські кеди, яких у нас неможливо було дістати. Я тоді дивився на своїх польських родичів, як на представників якоїсь іншої, вищої цивілізації. А ще були нескінченні ігри з моїми польськими ровесниками. На самому піку бешкетувань, їх зупиняв владний голос бабусі по-польськи: "Юж по вшисткім видриґаню! Конєц забави!" Бабця майже не вміла говорити українською. Тому іноді я її діставав запитаннями: " Бабцю, ти напевно полька? Ти ж не знаєш по-українськи". На це вона відповідала польською з якоюсь особливою гордістю: "Запам'єнтай, сину! Єстесьми з крві і косьці украіньцамі!" А я тоді не розумів, як можна себе називати українцем і не вміти говорити українською.

Сім'ю мого батька, як українську, після війни виселили з маленького села Воля Розвільнецька біля Ярослава і "пересадили" з корінням на Львівщину. Батько в деталях описував жахи цієї "подорожі" товарняком, але ще більші жахіття довелось пережити йому у рідних теренах, де протистояння поляків та українців загострилося до кривавої межі.

Було усе: і вбивства, і спалені українські церкви та садиби, і нічні втечі та переховування, і переслідування родичів, зокрема, греко-католицького священника, якого тортурували... Однак ніколи не чув від батька прокльонів на адресу поляків. Він ніколи не говорив про них з ненавистю, тільки зітхав і скрушно хитав головою, мовляв, такі страшні були часи. У великій родині батька було чимало змішаних польсько-українських шлюбів, і про взаємні польсько-українські кривди тут було відомо не з розповідей чужих людей, а від своїх, рідних. Це давало можливість отримувати не односторонню, а об'єктивну інформацію. Це спокійне неупереджене ставлення батька до поляків передалося, звичайно, мені. Хоча далеко не всі з моїх рідних поділяють такі погляди. У них історична пам'ять і біль ще досі кровить.

Кровить він і в багатьох поляків. Особливо гостро це проявляється напередодні чергової річниці Волинської трагедії або, як воліють поляки, "Волинської різанини". З року в рік замість примирення все гучніше звучать голоси "демонів" з минулого. З року в рік кількість жертв цієї трагедії з польської сторони зростає. Колись я брав інтерв'ю у Яцека Куроня, великого поляка і великого прихильника польсько-українського порозуміння. Тоді мова йшла про кількість жертв Волинської трагедії: про 30-40 тисяч поляків і 10-15 тисяч українців. Тепер у Польщі говорять про 100-120 тисяч жертв з польського боку. А дехто називає цифру навіть 200 тисяч. Якщо так далі піде, то незабаром жертв буде більше, ніж мешкало тоді поляків на Волині…

Чому ж так відбувається? Адже зуміли примиритися французи і німці, поляки і німці, а навіть хорвати і серби. Хоча крові між ними пролилося не менше, ніж між поляками і українцями. Чому формула "Пробачаємо і просимо пробачення" достатня для Німеччини і Польщі, але не працює у випадку Польщі і України? Колись Александр Кваснєвський сказав, що у поляків є певний історичний комплекс: меншовартості перед Заходом і вищості перед Сходом. Можливо, у цьому полягає причина того, що рука, яку українці простягнули для примирення, зависла у повітрі…

Чому дружня Польща шукає шлях до примирення через упокорення України, особливо зараз, коли українці протистоять російській агресії? Адже цілком очевидно, що на засадах вини лише українців примирення неможливе. Чому воїни Армії Крайової - герої для поляків, а воїни УПА не мають бути такими для українців? Очевидно, мова не йде про тих, хто вчиняв воєнні злочини з обох сторін. Вшанування УПА ніколи в Україні не мало і не має антипольської спрямованості. Українці вшановують своїх борців за незалежність, а поляки - своїх. Правда така, що українцям доводилося виборювати свою державу також у боротьбі з поляками. Тому навряд чи можливе однакове трактування історичних подій. Але прощення за завдані взаємні кривди можливе. І необхідне! Особливо зараз! Перед потенційною  загрозою для України і Польщі з "братньої" Росії. Де-де, а там вміють сварити народи, підкидаючи дров і роздмухуючи попелища історії.

На жаль, останнім часом спостерігаємо за деякими ворожими до українців акціями зі сторони крайніх польських націоналістів. Дякувати Богу, у сучасній Польщі є інтелектуали, політики, журналісти, митці, звичайні люди, і навіть історики, які це розуміють, які усвідомлюють, як небезпечно розігрувати націоналістичну, антиукраїнську карту. Дуже сподіваємось, що у теперішній правлячій партії Польщі також усвідомлюють відповідальність за добрі польсько-українські відносини. Як казав великий поляк Лех Валенса, на жаль, не дуже шанований теперішньою польською владою,  без незалежної України не може бути незалежної Польщі. Я б лише розширив: без незалежної, безпечної, заможної, добросусідської України. І прощеної України.