А  Гройсман, здається, з характером

Насправді ніхто про це серйозно і не думав, у наступники Яценюка одразу планували Володимира Гройсмана. Коли дискусії на тему, хто очолить уряд, самі собою вщухли і стало зрозуміло, що Гройсман — безальтернативна кандидатура, здавалося,  залишилось утрясти лише технічні питання: добрати для гарантії пару-трійку “тушок” та роздати бенефіціарам  нового уряду хлібні місця у міністерствах. Але проблема виникла там, де її менше за все чекали. Кандидат у прем’єри почав показувати характер.

Коли прочитала новину, що Гройсман відмовився від посади прем’єра,   подумала, що це фейк. Адже в громадській думці спікер парламенту сприймається як фігура абсолютно не самостійна, цілковито залежна від Петра Порошенка. Якби не президент, Гройсман ніколи не був  би спікером парламенту. Відповідно і прем’єром може стати лише за особистої протекції глави держави. Ставлення Порошенка до Гройсмана нагадує таку собі батьківську опіку. А чого батьки чекають від дітей? Вдячності.  Саме такого, слухняного і вдячного прем’єра хоче мати президент Порошенко, людина, яка дуже нервується, коли йому перечать. Здавалось би, Гройсман — ідеальний для такого президента кандидат у прем’єри. І раптом, ні сіло ні впало, “нерозумне дитя” виявилось норовливим.

 Ставка на Володимира Гройсмана несе чималі ризики для президента.  По суті, це буде уряд Порошенка. Відтак уся відповідальність як за успіхи нового Кабміну, так і за його промахи важким тягарем  ляже на главу держави. Якщо раніше Кабмін і Адміністрація президента сприймалися як два самостійні центри впливу, але при цьому  роль громовідводу відводилась Яценюку, то тепер влада сконцентрується в одних руках. Але це не означає, що Гройсман  ні при чому, йому все сходитиме з рук, а “вигрібати” буде лише президент. Новопризначений прем’єр усвідомлює, що спадок йому дістається вкрай важкий. Доведеться рятувати економіку,  доведену до стану колапсу. Корупція зашкалює, війна виснажує, народ збіднів. На цьому тлі реваншистські сили піднімають голову і вже починають атакувати. При цьому всьому сподіватися на підтримку парламенту, який би з ентузіазмом голосував за урядові закони, не доводиться. На відміну від Яценюка, його наступник не матиме ані часу на розкачку, ані кредиту довіри. Саме Гройсмана можна назвати прем’єром-камікадзе.   Йому точно не позаздриш. Схоже, він сам собі не заздрить. Тому і ставить президенту певні вимоги, зокрема і кадрові. Бо не хоче стати хлопчиком для биття. Він ще молодий політик — має 38 років. Йти на політичну пенсію з тавром невдахи через рік чи два  аж ніяк не хочеться. Навпаки, думаю, в глибині душі він бачить себе президентом. А чому б ні? Його стрімка політична кар’єра цілком надихає на такі мрії.

Думаю, розуміє це і Петро Олексійович. Саме тому нав’язує певних людей у новий Кабінет. Бульдозером пхає у перші віце-прем’єри такого собі Віталія Ковальчука (колишній голова виборчого штабу Петра Порошенка на президентських виборах, а нині перший  заступник глави президентської адміністрації), якого Гройсман, схоже, на дух не переносить. От навіщо президент це робить? Вже буде “свій в дошку прем’єр”, для чого над ним ставити “смотрящого”. Навіщо наперед зв’язувати йому руки, адже ефективно керувати, не маючи достатнього поля для маневру, важко. Пояснити таку поведінку президента можна лише ревністю до влади і страхом перед потенційним конкурентом на майбутніх президентських виборах. Але цей страх може зіграти з президентом злий жарт.  Ставлення до Гройсмана вже змінилося. Українці побачили, що не такий він вже слухняний та безхребетний. Що у нього є гонор і  гідність. Що він здатний перечити навіть президенту, а значить, ним не будуть крутити як циган сонцем. Наприклад, ті ж олігархи.

Крім того, усі ці затяжні перипетії з формуванням Кабінету Міністрів свідчать не лише про незрілість політиків, які не здатні домовлятися, а й про вияв демократії. А це хороший сигнал. Що ж, будемо сподіватися: що не робиться, все на краще.