У домашньому хлібі – тепло моїх рук...

 Із першим промінчиком сонця прокидається мама. За звичкою заварює свіжозмелену каву.  Вона не чекала, що я приїду додому пізно ввечері, тому не встигла попрати свій одяг, виморений в землі (певно, до смеркання поралася на городі). Не будить мене, жаліє.


Щось звичне, миле, до болю рідне спиняє мій сон, бадьорить і кличе. Це бабуся допікає перші паляниці домашнього хліба. Хіба то не щастя?

Коли я йшла вимішувати тісто, баба завжди питала, чи помила руки. Бо то грішно — невмитою до святого йти. Запахи стеляться хатою, борошно, мов сніг, вкриває в мережки всі шафи, столики та підлоги. Казка, та й годі. У такі хвилини бабуся згадує молодість: як вони з мамою колись пекли хліб у печі — прості паляниці на капустяному листі. Такого хліба їй ніде й ніколи не доводилося більше їсти. Й через десятки років вона відчувала його пахучість і свіжий дух печі. Від її розповіді аж паморочиться голова…

У випіканні хліба таки є щось сакральне, коли починаєш місити тісто, тобою опановують особливі відчуття. Найперше я згадую свою прабабцю Марію, яка у вісім років стала сиротою і ставала до діжі на стільчик. Моя бабуся завжди пекла білий хліб і не любила лободи і перлової крупи, бо вони нагадували їй про переднівок, коли розтирали недозрілі зерна і пекли з них перепічки. Сусід працював у місті, і йому давали пайок. А мої дід і бабуся працювали на землі, і рідко коли їм діставався хороший хліб.

Пам’ятаю, як мене виряджали по хліб до сільської крамниці, де було повно людей. Як сварили, коли одного разу у хлібі виявилася діра зі споду, прогризена мишею. Пам’ятаю хліб початку 2000-х. Він був легкий, без смаку і засихав наступного дня. Хліб мусить бути важким, щоб наситити серце. Бабуся розповідала, що наша родичка молола зерно на жорнах, і вони, малі діти, сприймали це як ритуал, а не роботу. Їй пощастило побувати у нашому старому млині, її дивував рух води, що обертала колеса, і як сипалося звідусіль борошно. Вічний двигун. Тепер те місце важко навіть розшукати. Бабусина лопата для хліба досі лежить на горищі. Але вже немає печі, де пекли хліб і паски, сушили сливи і груші на плетених з лози лісках.

 Львівська випічка ніколи не зрівняється з тим хлібом, яким насолоджуюся вдома, на Поділлі. Хліб печу тоді, коли приїжджаю додому з навчання, або коли важко на серці. І випікання починається не з води та борошна, а з розмов і спогадів бабусі. Готуючи разом хліб, ми не шукаємо рецептів, бо мій хліб не має бути ні італійським, ні французьким, ні ніяким іншим, а відповідати моїй сутності, неписаним правилам життя, які передаються з духом моїх предків. Мій хліб не спече ніхто, крім мене. У ньому є тепло моїх рук і моя сила, а не сила тістомішалки і хлібопічки. Моя бабуся почала пекти хліб, коли її мати померла. Мабуть, так буває зі всіма жінками, коли вони перестають бути доньками і онуками. Їхній перший хліб такий самий сумний, як і їхнє сирітство.