«А в сусідньому аулі наречений викрав... члена партії»

Як попри бздури радянської цензури у кінокомедіях проскакували деякі «сумнівні» жарти.

Під час Новорічних і Різдвяних свят телеканал СТБ розщедрився на оберемок радянських кінокомедій, як-от “Діамантова рука”, “Операція Ы та інші пригоди Шурика”, “Джентльмени удачі”, “Іван Васильович змінює професію”, “Службовий роман”... Не знайшов на інших каналах “Іронії долі”, хоча цю стрічку, здається, реабілітували... За цим фільмом, чесно кажучи, не шкодую. Але залюбки подивився б “Карнавальну ніч” того ж Ельдара Рязанова.

Очевидно, СТБ обрав ті картини, режисери і актори яких давно відійшли в інший світ і не встигли (або і не дозволили б собі) сказати щось злого про Україну...

У всі часи можновладці та ревні цензори насторожено сприймали комедії, зокрема кінокомедії. Ніколи б не побачили світ кінокомедії “Веселі хлоп’ята”, “Волга-Волга” за участі Любові Орлової, Леоніда Утьосова, Ігоря Ільїнського, якби їх цензором не став сам Сталін. Вожді знали, що можна дозволити дивитися радянським людям. Сталін пам’ятав свою ж крилату фразу “Жить стало лучше, жить стало веселей...”. Кінокомедії, які не посягали на керівну роль партії, мали відволікати народ від думок про чорні воронки...

“Карнавальна ніч” з’явилася 1956 року, на початках хрущовської відлиги. У часи Брежнєва ніхто б не дозволив висміювати лектора-п’яничку із товариства “Знання”, який бачив на небі три зірочки, а ще краще п’ять зірочок. Сергій Філіпов вирішив перед зйомками цього епізоду добряче випити, щоб краще увійти у роль. Рязанов цей дубль забракував. А от цілком тверезий актор блискуче зіграв п’яничку...

Кінокомедію “Кавказька полонянка”” (1967 рік) Леоніда Гайдая врятував Леонід Ілліч Брежнєв. Художня рада на чолі з головою Держкіно Романовим переглядала стрічку з кам’яними обличчями. Сміялися лише кіномеханіки у будці, і їм наказали “стулити писки”. Романов виніс вирок: “Ця антирадянщина пройде лише через мій труп!”. Автори сценарію кинули репліку: “А це варіант!”. Але невдовзі зателефонували від Леоніда Ілліча і попросили щось новеньке. Їм відповіли, що є забракована кінокомедія. Взяли... Брежнєв і уся його родина сміялися до сліз. Особливо Леоніда Ілліча тішила фраза Нікуліна: “А у сусідньому аулі наречений вкрав... члена партії”. На той час генсек ще не мав глибокого маразму. У цій стрічці цензори боялися епізоду, де Моргунов вчить публіку танцювати твіст. Річ у тім, що 1962 року було заарештовано радянського полковника-розвідника Олега Пеньковського. Газета “Правда” тоді писала: “Пеньковський вивчав не лише азбуку Морзе, а й па модних західних танців чарльстон і твіст...”. Після виходу фільму на широкий екран були нарікання від керівників медичних установ. Мовляв, карикатурно показано психлікарню. Лікарі ніби знущаються з нещасних пацієнтів. “Де у нас прокурор? У шостій палаті, де був Наполеон...”.

“Діамантова рука” побачила світ 1969 року. Леонід Гайдай теж мав гризоту з художньою радою. Воював за кожну репліку. Нонна Мордюкова оголошує Нікуліну, що він має виступити з лекцією “Нью-Йорк — місто контрастів”. Той відповідає, що був не у Нью-Йорку, а в Стамбулі”. “Нічого — перепишемо оголошення: “Стамбул — місто контрастів”. Відверта насмішка над радянською контрпропагандою...

У кінокомедії (її чомусь офіційно названо трагікомедією”) “Службовий роман” жодної антирадянщини не знайшов. Фільм 1977 р. проходив для Ельдара Рязанова порівняно легко. Єдина фраза, яка могла напружити цензорів: “Якби не існувало статистики, ми б не знали, як добре працює наша промисловість...”. Профспілкові активісти висловлювали невдоволення тим, що стрічка зробила посміховисько з профспілкової активістки Шурочки. До речі, актриса Людмила Іванова, яка її зіграла, у театрі “Сучасник” очолювала профком.