Як «тракторист Гриць» з львівської Болотні виручив студента з Гданська-Дніпра
На Різдво трапляються дивовижні історії. Як правило, з щасливим кінцем, з глибоким повчальним смислом. Свідком однієї з таких пригод кілька днів тому став кореспондент «Високого Замку»…
6 січня, шоста ранку. Львів, автовокзал на вулиці Стрийській. Передсвятковий шум-гам. Пасажири квапляться придбати квитки на перші автобуси у домашню глибинку, щоб вчасно потрапити до стареньких батьків на Святу вечерю. У галасливій юрбі виділяється рожевощокий юнак років 19-ти - з наплічником, сумкою і великою валізою на візку-«кравчучці». Відчувається, що — іногородній. Чимось стурбований, бігає туди-сюди між віконцями каси і довідкового бюро, поглядає на табло. Нервово кусає губи. Щось у нього не виходить. У кишені раз за разом деренчить телефон. Похапцем вмикає клавішу і російською відповідає на жіночий голос у трубці. Напевно, дзвонить мама. Заспокоює її, каже, щоб не хвилювалася, що все у нього складеться добре.
Утім, з метушні і розпачливого обличчя хлопця не виглядає на обіцяне добро. Юначу суєту помічає дядько років 50-ти у шкірянці, котрий зі своїми пожитками і квитком стоїть неподалік. Підходить, щось розпитує, кілька хвилин детально роз’яснює, рукою показує у бік кінцевої зупинки тролейбуса. Потім наздоганяє хлопця і ще раз «розжовує» те, що сказав щойно. Видно, переживає, щоб юнак не зблудив.
Цікавимося, що трапилося.
- Студент! Молоде-зелене! — вигукує «дядько у шкірянці». - Вчиться у Гданську, а сам походить з Дніпропетровська. Після канікул вдома добирається у Польщу на навчання. У дорозі поїзд зламався. Через це запізнюється на проміжний автобус. Пробує добратися до Варшави з пересадками — але не вистачає йому грошей. Бракує поза 200 гривень...
Через кілька секунд засапаний студент зі своїми клунками повертається від тролейбусної зупинки. Напевно, передумав. Знову вивчає табло, заглядає у гаманець, прораховує варіанти. Запитує людей про таксі на залізничний вокзал, про піший перехід на кордоні - бо так ніби дешевше…
А мій «дядько у шкірянці» вже біля нього:
- Ніякого таксі, друже! Ніяких пересадок! Ти у Львові - новачок, на біду, загубишся. Навіщо мамі клопоту? Та ще й у свята. Іди замовляй квиток на 9.20. А за гроші не переживай…
При тих словах простягає дніпропетровцеві 250 гривень.
Студент розчервонівся, ніби перед викладачем на екзамені. Слова промовити не може. Не має сил відмовитися чи подякувати. Не запитав ні імені свого “мецената”, ні адреси. Збуджений, узяв купюри і побіг до каси.
А наш «дядько у шкірянці», вдоволений тим, що підрятував чужу дитину, сів на рейс «Львів - Чортків» і невдовзі задрімав в автобусному теплі. За півтори години попросив водія-земляка Олексу пригальмувати у Болотні, крайньому селі Перемишлянського району, котре межує з Тернопільщиною. Від зупинки пішов чи то на цвинтар запалити різдвяну свічку на могилах рідних, чи то відразу до батьківської хати…
А ми розпитуємо пана Олексу про пасажира, що щойно сидів у нього за плечима.
- Його звати Грицем, колись працював у нашому селі трактористом. Давно з ним не бачився, але кажуть, що їздить по заробітках. А що він такого зробив, що цікавитеся?
Навіть не знав, що відповісти шоферові. Подумав, що пан Гриць з Болотні допоміг зробити святковішим Різдво - комусь у Гданську, а комусь у Дніпропетровську. А заодно і собі. І багатьом з нас, українців...
