Мама та вулиця Успенська

Наша мама зняла частину прокляття з нашого Пирятина (що на Полтавщині. - Ред. ), якщо не заперечувати, що воно було: накладене всіма довгими десятиліттями невеселої його історії.

Відтепер ми повертатимемося додому не на вулицю Петровського...

А на цій вулиці я народилася - його ім’я писала все життя на конвертах додому... І намагалася сприймати його як якесь абстрактне ім’я... Щоби не думати, що він один із авторів ЧК і Голодомору... Що цією вулицею повзли спухлі од голоду селяни. Бабуся розказувала, цією вулицею вели на розстріл наших містян. Мама розказувала, нею вивели в Пирогову леваду всіх євреїв нашого міста. Нею моя мала мама бігала до Успенської церкви, де фашисти тримали полонених, і тицяла печену картоплю в руки тих приречених - а вони простягали їх у щілини паркану... дорослі кричали на неї, щоби не сміла - вистрелить же вартовий! Та вона жаліла солдатів... Церкву ту обминали бомби, а на її даху, каже мама, чомусь росла береза...

А потім НКВД довго розбивало її старовинні стіни - і в моїм дитинстві на цьому місці стояв танк. І нам брехали, що це той, що першим зайшов визволяти. Але всі знали, що це списаний з ужитку несправний механізм. Та квіти носили, приймаючи умови гри...

Колись ця вулиця звалася Успенська - по імені тої розбитої церкви... І на Успення мала храмове свято...

Мій дідусь завжди ходив Успенською до храму співати, а мама моя все життя про це не могла забути - й по сто разів нам це переказувала...

Навесні не витерпіла й написала листа в місцеву владу - що треба це ім’я Петровського зняти з цієї вулиці, не можна більше під ним жити, коли в країні он, нарешті, діти повстали! І пішла з паличкою по сусідах - збирати підписи, розказувати все. Мама наша розказує довго й детально - й по сто разів, щоби дійшло. Вчителька. Це не виправляється.

І весь цей час ми лише про це й говорили!

А ще... Біля сусідів, навесні ж, раптом впала деревина, й на оголеному стовбурі її, де трісла й розкрила стовбур кора, всі побачили зображення жінки з дитиною на руках... Місцева газета фотографувала це - і розказувала, як про знак.

А мама точно знала, що то Богородиця звертається - “доки ви вже житимете, як телята?” (в маминому переказі це звучить саме так, для того, щоби дійшло).

Ну, нещодавно, як всі знають, справа повернула на декомунізацію. І мама стала нагадувать у “білий дім”, як у Пирятині звуть адміністрацію, про що навесні писала. І щовечора нервувала в телефон - що, ой, не назвуть, як було...

Сьогодні був історичний день. Сходка в будинку культури. Що теж стоїть на місці храму, знищеного бомбами. (Туди й ходив мамин тато колись співати.)

Мама напередодні майже не спала. Знаків було перед очима - повно! І на ранок вона взяла газету з тим фото чуда на полеглому дереві, звісно - ікону, щоби “доказать”, що на фото саме та Жінка, з ікони, іменем успення якої була названа церква й наша вулиця колись давно. Взяла ціпок і, як каже, подибала на сходку.

Вона там казала промову: я думаю, довго й у всіх деталях переказувала і про Петровського-звірюку, й про “Голодовку”, й про березу на церковному даху, й про розстріляних сусідів.

І наприкінці сказала: не треба ждать, шоб депутати голосували, ми сюди прийшли - ми й голосуватимемо, добре?

І, каже, руки підняли всі - і ті, хто не хотів, і ті, хто казав - нашо воно нужне ото мінять, мені сірамно, хто той Петровський, а шоб не платить тепер за справку, шо улиця вже по-другому зветься...

Мама перемогла!

Вона прийшла додому, в ту хату, де ми всі народилися, до садка, що його ще дідусь садив, а бабуся Оля там “командувала”, де яку квітку посадить... Зайшла й сказала своєму татові - ну, ось тепер буде твоя Успенська, як ти й хотів!

Дивилася на його портрет - і казала.

Потім напилася таблеток, оддихалася й нам дзвонила: ну, дочечка, як? Це ж правильно? Тепер в історії трохи лад?

Ми з сестрою сьогодні щасливі.

Якби ми були не з Пирятина - не вірили би в прокляття. І в березу, що без землі росла на даху церкви, і в фото на оголеній корі дерева, що впало само. Не вірили би в те, що душі убієнних і замордованих сусідів витали неспокійні весь цей час... Не вірили би, що на Успенській, тепер нашій вулиці, в цю мить потроху через тріщину в часі, потягне кудись у пекло якусь частину біди...І що наше життя створене смертю інших, як ось, прочитала, казав ще Леонардо да Вінчі, що про Пирятин наш ніколи й знати не міг, - але це про всіх... та він теж добре знав про зашифровані знаки.

Імена роблять свою справу - ми теж у це завжди вірили.

Але й люди щось можуть. Як мама ось.