У корумпованої держави ніколи не буде сильної армії

6 грудня відзначатимемо День Збройних сил України.


У сьогоднішніх реаліях це професійне свято вважатимуть своїм не лише люди в погонах, а й всі українці. Бо немає в Україні села чи містечка, з якого б до Збройних сил не мобілізували кращих. 

Коли Україна здобула незалежність, її Збройні сили, доводили військові аналітики, за кількістю особового складу дорівнювали турецькій армії, яка сьогодні вважається другою за величиною армією країн-учасниць НАТО (після армії США). Натомість українське військо роками нищилося. Про наших горе-генералів, які зустрічали чергове професійне свято, начепивши на пуза здобуті невідомо за які бої ордени та хрести, придумали анекдот: “Нейтронна бомба, — жартували військові, — знищує все живе та залишає цілим усе нерухоме. Українські генерали і прапорщики натомість знищують все нерухоме, залишаючи цілим живе”. 

Офіцери знають, яким було українське військо на початку російської агресії на сході. Військові частини нагадували величезні склади, на яких зберігали законсервовану саме на випадок війни техніку — танки, артилерію, ракети. Та коли почалися бойові дії, з’ясувалося, що всю цю техніку зіпсувала “сарана”. Роками крали все — двигуни бойових машин, пальне, прилади нічного бачення, набої, гранати... 

Дві-три більш-менш боєздатні бригади до 2014 року чомусь дислокувалися у західних областях. Ніби Україна, переймаючи військову доктрину вже неіснуючого СРСР, надалі вважала своїм потенційним ворогом країни ЄС. Про нечисленні військові частини, дислоковані на сході, у Міністерстві оборони та Генштабі згадували хіба що тоді, коли солдати були за крок від бунту. Бо комерційні фірми, які “вигравали” тендери, починали годувати особовий склад частин гнилятиною...

Та Збройні сили України спромоглися відродитися “з попелу” і наростити м’язи за якихось півтора року війни на сході. У мене Збройні сили асоціюються з 21-річним контрактником Сашком, який у складі однієї з бригад воював на донецькому напрямку. Зараз Сашко, поки бригада “відпочиває” в тилу, вчить воювати 40-45-річних “дядьків”, яких мобілізували під час п’ятої та шостої хвиль. Вони уважно прислухаються до кожного слова “синка”, який посивів у двадцять років... 

Війна рано чи пізно закінчиться. Додому повернуться демобілізовані солдати. Дуже боюся, що вони зіштовхнуться з реаліями, які свого часу описав Ремарк. У доведеній до зубожіння країні не буде роботи, родини героїв викидатимуть на вулицю, бо не зможуть оплатити комунальні послуги, на лікування дітей не вистачатиме грошей... Хтось із вчорашніх військових тоді згадає про “калаш”, який звик класти вночі під руку. Хтось почне пити. Хтось повернеться на схід, знайде там окоп, в якому провів не один місяць, і востаннє скористається трофейним пістолетом... Та чи піде хтось, якщо виникне така потреба, вдруге захищати державу, яка “кинула” і своїх захисників, і їхні родини? Про це сьогодні обов’язково мусить думати влада, аби вчасно запобігти найгіршим сценаріям.