І переможців судять!

Цьогорічне святкування 70-ї річниці Перемоги Кремль організовує з нечуваним досі розмахом. Ця помпезність обумовлена не лише круглою датою, а в першу чергу політичною (чи радше зовнішньополітичною) доцільністю. Масштабне святкування потрібне Путіну для того, аби ще раз голосно нагадати світу, хто є переможцем! А переможців, як відомо, не судять. Відтак ніхто не має права судити Росію і за анексію Криму, і за агресію на сході України, і за попередні “подвиги”, скажімо, в Грузії, і за майбутні, наприклад, в Казахстані чи Прибалтиці...

Росії ця річниця потрібна і як димова завіса, яка має прикрити її теперішню ганьбу. Іронія в тому, що саме Росія вперше за 70 років миру і відносної стабільності почала переділ кордонів у Європі, відібравши у сусіда частину території. Путіна стали порівнювати з Гітлером, а анексію Криму — з анексією Чехословацьких Судет у 1938 році. Паралель настільки очевидна, що Європа перелякалася не на жарт. Подальша агресивна поведінка Путіна, зокрема активна участь Росії у військовому конфлікті на сході України, лише підсилила цей страх. І Путіну це сподобалося: бояться, значить, поважають... Сподобалось це і росіянам, яких хлібом не годуй, дай лишень “гордиться общественным строем”.

У свідомості європейців Друга світова війна — це, насамперед, жахіття, які ніколи не повинні повторитися. Тому для них День Перемоги — це день пам’яті та вшанування убитих, покалічених та ненароджених. І аж ніяк не привід для ура-патріотизму, для масових гулянь та святкувань чи демонстрації сили, тим паче військової. Бо зброя — це смерть. А світ хоче миру. Миру хоче і Україна. Саме тому Україна нарешті вирішила переходити на західноєвропейську традицію відзначення Дня Перемоги. Вперше візуальним символом перемоги буде червоний мак, який давно є європейським символом. Чи не вперше українська влада і українське суспільство наважуються відійти від укорінених радянських стереотипів і подивитися на перемогу у Другій світовій під кутом зору національних інтересів.

Український народ — один з тих, хто постраждав чи не найбільше, адже війна двічі пройшлася територією України. Історики кажуть, що у Другій світовій загинуло від 9 до 12 мільйонів українців. Але що здобула Україна? Позбувшись одного агресора, отримала іншого. Після перемоги над нацизмом Україна не стала вільною країною,  у ній  відновився тоталітарний сталінський режим. А це знову репресії, депортації. Якщо країни Західної Європи після війни стали на шлях демократії, економічної свободи, то Україна ще  45 років чекала на свою незалежність, яку сьогодні знову змушена виборювати зі зброєю в руках. На жаль, радянська пропаганда донині у багатьох сидить глибоко, особливо у головах старшого покоління, тому спроби влади декомунізувати країну не всі сприймають позитивно. Але іншого шляху немає — молоде покоління українців не повинно виховуватись на радянських штампах.

 Натомість путінська Росія, навпаки, невблаганно повертається до радянського минулого. Святкування Дня Перемоги як демонстрація військової могутності — це якраз і є продовження  агресивної політики СРСР. Причому політики, яку в 1965 році, після Карибської кризи та посилення протистояння між Радянським Союзом і Сполученими Штатами, започаткував Брежнєв. Нагадаю, у 1948 році Сталін скасував свято Перемоги, оскільки навіть він відчував усю недоречність  помпезності на тлі мільйонів жертв та величезної кількості інвалідів.

 Кажуть, історія повторюється двічі: перший раз у вигляді трагедії, другий — у вигляді фарсу. Те, що нині робить Путін, дуже нагадує фарс, але фарс, який може стати великою трагедією.