Від повалення ідолів – до очищення історичної пам’яті

Напередодні Великодніх свят, у Чистий четвер (символічний збіг!), Верховна Рада ухвалила низку, без перебільшення, історичних законів, спрямованих на декомунізацію України та вшанування борців за незалежність держави (президент наразі їх не підписав). Нарешті політики зробили те, що мали би зробити 23 роки тому, коли молода країна ставала на ноги. По суті, одне покоління ми вже упустили. Воно не отримало конче потрібного щеплення від тоталітаризму. А старші покоління не отримали вчасного лікування, тому хвороба, яка певний час мала латентний перебіг, з часом почала загострюватися. На прикладі путінської Росії бачимо, до чого призводить ігнорування очевидних симптомів смертельно небезпечної недуги суспільства. Якщо пуповину історичного минулого не перерізати, якщо і надалі закривати очі на людожерські злочини комуністичного режиму, не намагатися переосмислити своє ставлення до Радянського Союзу, то рецидив неминучий.

Те, що в Україні досі стоять пам’ятники Леніну та іншим більшовицьким ідолам, а вулиці носять прізвища радянських діячів, які доклалися до знищення мільйонів українців, не просто абсурд, а злочинна халатність усіх попередніх керівників держави, й подекуди, думаю, цілком свідома “бездіяльність”. Більшість політичних та державних діячів вже незалежної України відчували певну спорідненість з радянським минулим. Ментально не були готові ламати радянські стереотипи, бо починати треба було з себе, зі своєї зашкарублої свідомості — щодня по краплі витискати з себе радянську отруту, якою “пічкали” людей протягом багатьох десятиліть. «Розмінування» міфів радянського минулого — копітка робота. На жаль, ані Кравчук, ані Кучма, ні тим паче Янукович не були здатні на це. Лише після Помаранчевої революції з’явилися перші несміливі спроби демонтажу комуністичного спадку. Президент Ющенко навіть спромігся видати відповідний указ, але він мирно ліг “під сукно”, і тема декомунізації зникла з порядку денного. Ющенкові забракло політичної волі втілити у життя власні ініціативи. А може, він їх просто злякався, адже і суспільство було не готове до роботи над історичною пам’яттю.

Ухвалення законів про заборону популяризації комуністичного та нацистського режимів — це спроба розпочати в Україні так звану ментальну революцію, революцію свідомості. Це довгий шлях, який в жодному разі не повинен обмежитися лише поваленням пам’ятників та перейменуванням вулиць. Основне завдання — дізнатись правду, розібратися у причинах національної трагедії, яку Україна пережила під гнітом більшовизму. Чому це стало можливим, хто винен, окрім Леніна та Сталіна? Важливо, аби не лише історики, а й держава та суспільство взялися за масову просвітницьку роботу. Не можна шкодувати коштів на створення правдивих документальних та художніх фільмів про найтрагічніші сторінки нашого минулого, на друк підручників, монографій, посібників, творів художньої літератури. На облаштування нових музеїв, які обов’язково має відвідати кожен українець — від школяра до пенсіонера. Треба не боятися відкривати архіви каральних органів, водити на екскурсії в колишні тюрми, наприклад, у Львові в музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

І тут варто озирнутися на історичний досвід Німеччини, яка добровільно-примусово долала (і долає досі!) своє нацистське минуле. Робила вона це не від великого бажання чи раптового прозріння, а під шаленим тиском держав-переможниць у Другій світовій війні, які відчули колективну відповідальність за майбутнє Німеччини. Вони розуміли: нацизм може відродитися, якщо німецька нація не пройде болючий шлях викорінення нацистського минулого. Теперішня успішна, заможна Німеччина стала такою значною мірою завдяки тому, що знайшла у собі сили переосмислити ставлення до свого минулого, покарати злочинців, покаятися перед жертвами і стати на шлях будівництва демократичної держави. Причому Німеччина цей процес пройшла двічі: у 1945-му, коли долала нацистське минуле, і в 1990-му, долаючи комуністичний спадок.

На відміну від Росії як правонаступника Радянського Союзу, Німеччині вдалося позбутися комплексу жертви, вона зуміла подолати у собі бажання реваншу, помсти за поразку. Завдяки відомій союзницькій програмі чотирьох “д” (денацифікація, демілітаризація, демократизація та децентралізація) їй вдалося досягти п’ятого “д” — демонтажу нацистської свідомості. Коли німцям після війни показали концтабори, куди робили примусові екскурсії, вони від жахіть реальності зазнавали шоку. Німецький філософ єврейського походження Теодор Адорно тоді казав: “Писати вірші після Освенцима — це варварство”. Кожен публічний судовий процес над нацистами — від ідеологів до охоронців у концтаборах — був для німецького суспільства черговим стимулом для переосмислення.

Черговим поштовхом для морального очищення нації став знаменитий судовий процес 1961 року в Ізраїлі над Адольфом Ейхманом, оберштурмбанфюрером СС, завідувачем відділу гестапо, який відповідав за “остаточне вирішення єврейського питання”. Саме завдяки його звіту Гіммлеру світ дізнався про точну кількість знищених євреїв — 2 мільйони вбитих, 3 мільйони замордованих у концтаборах. На суді останніми словами гестапівця були: «Хай живе Німеччина! Я був змушений підкорятися закону війни і моєму прапору». Ейхмана стратили. Американська журналістка Анна Арендт, яка висвітлювала цей процес, написала книгу “Банальність зла”. Її вразили останні слова Ейхмана, які свідчили, що він не розкаявся, не зрозумів, за що його карають, адже був “лише виконавцем”. Мовляв, він — такий, як усі німці, він — “банальний”. Німецьке суспільство було приголомшене. Кожен у собі шукав Ейхмана, порівнював себе з ним...

У 60-70-х роках у Західній Німеччині з новою силою вибухнула дискусія про відповідальність народу за нацизм. Не лише тих, хто був активним нацистом, а й тих, хто не чинив злочинів, але з мовчазної згоди яких цей режим став можливим. І навіть тих, хто боровся проти Гітлера, але боровся недостатньо. І тут доречно згадати знамениті слова німецького пастора Мартіна Німеллера: «Коли нацисти прийшли за комуністами, я мовчав. Я не був комуністом. Коли садили соціал-демократів, я промовчав. Я не був соціал-демократом. Коли прийшли за членами профспілки, я не протестував. Я не був членом профспілки. Коли вони прийшли за євреями, я не обурився. Я не був євреєм. Коли вони прийшли за мною, не залишилось нікого, хто б заступився за мене». З’явилося ще одне “д”: дискваліфікація. Це, по суті, те, що нині називаємо люстрацією. В 60-х роках у німецьких університетах відбувалася широка дискусія про те, що робили теперішні викладачі та професори у період Третього рейху. Для багатьох, в тому числі і чиновників та політичних діячів, це стало крахом професійної кар’єри, оскільки більшість з них співпрацювала з нацистським режимом.

В 1979 році у світ вийшов американський серіал “Голокост”, який, за статистикою, подивилися 80% західних німців. Він вкотре струснув свідомість німців. Дехто звинувачував американців, що вони цим фільмом намагаються принизити німців (нікого не нагадує?), але більшість сприйняла його як ще один терапевтичний сеанс зцілення. Нація вкотре пробудилася. Як зазначив тодішній канцлер Німеччини Гельмут Шмідт: «Цей фільм змушує людей вивчити те, що вони повинні вивчити, аби жахіття минулого не повторювалися».

У наші дні (цього тижня!) розпочався судовий процес над 93-річним Оскаром Гренінгом, колишнім есесівцем, який у роки Другої світової війни збирав гроші з багажу ув’язнених концтабору «Аушвіц-Біркенау» і переправляв їх у центральне управління СС у Берліні.

Німецький політик Йошка Фішер недавно сказав, що у кожного народу є відправна точка, на якій він будує свою державність. Для Німеччини це — Освенцим. “Якщо не будемо постійно пам’ятати, що ми зробили в Освенцимі, ніколи не побудуємо нової Німеччини”.

На жаль, Росія досі не визначила своєї відправної точки. Досі не покаялася за ГУЛАГ та Соловки, за Голодомор в Україні, за геноцид за національною і класовою ознакою мільйонів невинних людей. Ба більше, кілька років тому Путін закликав німців перестати каятись. Вочевидь, хотів сподобатися, а викликав шок у німецькому суспільстві, яке відкинуло таке цинічне загравання. Російський письменник Валентин Распутін незадовго до смерті сказав: “Що ви хочете від народу, який живе не на своїй землі, а на мішку з кістками?”

Німці усі свої скелети з шафи дістали і, як кажуть, розклали по поличках, вони зуміли дати собі раду зі своєю історією. Росія досі тримає скелети у шафі. І вони щоразу з неї вилазять.

Росія — найяскравіший приклад того, що без “опрацювання” минулого воно повертається. Щоб не повернулося до України, маємо його “розкласти по поличках”.

Під час нещодавньої прямої лінії Володимир Путін вкотре спробував відбілити сталінський режим, мовляв, нацизм і сталінізм не можна порівнювати. “Нацисти відкрито ставили своєю метою знищення цілих народів, а Сталін таких цілей перед собою не ставив”, — сказав Путін. Це була його опосередкована реакція на ухвалені Верховною Радою закони про декомунізацію, які, власне, в один ряд ставлять нацизм і комунізм. У Міністерстві закордонних справ Росії рішення українських депутатів радикально розпрощатися з тоталітарним минулим розцінили як... антиросійські, як випад проти себе. Істерична реакція Росії зайвий раз підтверджує спорідненість сталінізму, нацизму і сучасного рашизму. Путін, як свого часу Гітлер і Сталін, усіх ненавидить, шантажує, лякає великою війною, вдався до анексії чужих територій. Україна більше не хоче жити у страху. Україні цього досить! Тому прагне скинути з себе цей тягар більшовицького минулого, яке не пускає нас у майбутнє.