Вони тримають для нас небо
«Тату, я не хочу такої України», – сказав батькові 19-річний хлопчина Устим зі Збаража і поїхав на Майдан. Він не знав, що з тієї хвилини для нього почався зворотний відлік життя.
Відлік кривавих і водночас героїчних годин, хвилин, секунд, якими відмірювався такий короткий, але такий славетний шлях Устима до вічності. Коли через три місяці Володимир Голоднюк приїхав на Майдан, де мав зустрітися з сином, живим свого хлопчика більше не побачив. Життя юнака обірвала снайперська куля, залишивши свій убивчий слід на блакитній Устимовій касці.
Та чорна дата, 20 лютого 2014 року, увійшла в історію Майдану як «розстрільний четвер». Тоді на вулиці Інститутській від снайперських куль загинули 46 майданівців. Штатні убивці безжально розстрілювали беззбройних людей, в яких нічого, крім саморобних щитів і палиць (та й то не у всіх), не було. Наймолодшому з убитих 20 лютого, Назару Войтовичу, ще й 18 не виповнилося. Найстарший, Йосип Шилінг, не дожив до свого 62-річчя три тижні. Це були не перші вбивства майданівців. Але такого масового кровопролиття, та ще й під час оголошеного тоді перемир’я, до розстрілів на Інститутській не було.
Рік, який минув відтоді, не загоїв рани. Вони досі кровоточать. Перед очима спливають страшні кадри, які збережуться у документальних архівах Майдану і для нас, і для прийдешніх поколінь. На очі навертаються сльози, у грудях підкочують злість і біль, коли згадуєш, як підступно, по-звірячому снайпери розстрілювали хлопців, цілячи у їхні гарячі, сповнені патріотизму і мужності серця. Як стріляли у голови, наче хизуючись один перед одним своїм кривавим почерком. Як влаштовували полювання на відчайдухів, котрі, прикриваючись дерев’яними щитами, намагалися відтягнути з лінії вогню поранених побратимів.
Моторошно переглядати відеокадри тих кривавих подій. Але їх треба прокручувати знову і знову, щоб ні на секунду не забувати, заради чого полягли кращі з кращих. Герої вмирають, але їхня справа повинна жити. Це тепер — святий обов’язок кожного з нас.
Блакитну Устимову каску треба встановити на видному місці на Грушевського — щоб її і з Верховної Ради, і з Кабміну видно було. Хай би постійно нагадувала обивателям високих кабінетів, якою ціною країні дався шанс жити по-новому і якими можуть бути наслідки, якщо влада бездарно профукає цей шанс.
А перед Міністерством внутрішніх справ і Генпрокуратурою повісити величезний екран і щоранку прокручувати найстрашніші кадри з Майдану. З величезними титрами: «Що ти зробив для розкриття цих кривавих злочинів?!».
Можна і далі прикриватися таємницею слідства, розповідати, що винні понесуть заслужене покарання, і нічого не робити для того, щоб кара знайшла своїх «героїв». Приховати правду можна, поховати її — ні. Рано чи пізно за неї все одно спитають...
«Мамцю, чекай мене. Скоро буду. А якщо не буду... Хочу, щоб ти знала: я тебе люблю». Таке відеопослання для найдорожчої людини записав під кулями на Інститутській тоді ще 16-річний хлопчина Дмитро Голубничий. Він повернувся додому живим. І поки такі, як Дмитро, житимуть, не вмиратиме Україна.
